Не зсушить сліз — його то все борги!
Божественну зачувши обіцянку,
Адоніс визирнув, мов той нирець,
Що вирине й пірне, очей оманка, —
Такий-то він жаданого давець.
Устами вже й замірилася взяти,
Та відвернувся вмить — немає плати.
У спеку мандрівник не просить так
Води, як Афродіта — переміни.
Утіха поруч, та не взять ніяк;
Між хвиль горить, не гасне пал промінний.
«О зглянься, — молить, — серце кам’яне,
Одним цілунком ощаслив мене!
До мене залицявсь, як я до тебе,
Суворий, страхітливий бог війни.*
Незламний в битвах на землі й на небі,
У кожній зваді войовник жахний,
А бач, просивсь до мене у неволю
За те, що даром я тобі дозволю.
Над вівтарем моїм повісив спис,
І свій шолом, і щит непереможний;
Для мене став гульвісою з гульвіс,
Зробивсь веселий, говіркий, збитошний.
Забув і барабани, й прапори —
Став бойовиськом пух моїх перин.
Звитяжив скрізь, а йшов мені скориться —
В трояндових кайданах повела;
Ту силу, що міцну борола крицю,
Самою гордістю перемогла.
Та не гордись звитягою над тою,
Що бога війн подужала без бою.
Устами гожими торкнись моїх —
Не рівня хай твоїм, зате ж червоні!
Цілунок буде й твій. Чого затих?
Чого очима вкляк в земному лоні?
В мої глянь очі — там твоя ж краса.
Хай стрінуться й вуста, як очеса!
Чи ти соромишся? Замружся знову,
І я замружусь — ніччю стане день.
Навіщо нам очей ляклива мова?
Ми тут самі... Сміліш кохай лишень!
Хіба ж нас викажуть ці сині квіти?
Того, що чиним, їм не зрозуміти.
Пушок над губкою — ти ще не муж.
То й що? І чом тебе не скуштувати?
Лови нагоду! Час лови чимдуж!
Засушиш вроду — не повернеш втрати.
Квіток, що відцвітають, вже не рвуть,
Бо швидко осипаються й гниють.
Хоч би стара була я чи каліка,
Стидка, сварлива, згорблена, бридка,
Поморщена, скривіла, недоріка,
Сліпа, глуха, суха, незавидна, —
Тоді б і гордував, тоді корив би.
А так за віщо зазнаю я кривди?
Знайди хоч зморшку на моїм чолі!
У вічі глянь — які ясні та жваві!
Моїй-бо вроді вік цвісти в хвалі;
Ось тіло — ніжне, вогняне, легкаве!
Візьми рукою рученьку мою —
Відчуєш, як я тану, розтаю.*
Ось хочеш — мовою тебе зчарую
Або знімусь, як фея, полечу?
Як німфа буйнокоса, затанцюю
На цім піску — й слідочка не лишу?
Любов — це дух, що полум’ям палає,
Тому й не кане — вгору пориває.*
Цей ряст нехай засвідчить правду слів:
Не гне його тягар мойого тіла,
А двійко слабосилих голубів
Мене домчать, куди б я лиш схотіла.
Така й любов легенька, як і я.
Невже ж гнітить тебе любов моя?
Чи серцем покохав своє обличчя?
Правицею ще шуйцю покохай.
Позалицяйся до свого ж величчя,
Згуби себе, а потім нарікай.
Люби себе й помри собі Нарцісом,*
Своїм віддайсь в струмку відбитим рисам.
Посвітач світить, красить самоцвіт;
Мед — для смаку, і для кохання — врода,
Зело — для запаху, для плоду — цвіт,
Хто ріс для себе — росту ріс на шкоду.
Зерно — від зерня, врода від краси.
Сам роджений, чом роду не даси?
Ростеш, годуєшся з землі приплоду,
То дай же ти й землі свій власний плід.
Себе продовжуй — так велить природа,
Нехай тебе переживе твій рід.
Тоді ти й після смерті жити будеш,
В подобі у своїй повік пребудеш...»
Богиня тут пітніти почала,
Бо холодочок їх обох покинув
І Феб, з вінцем спекотним круг чола,
На них з небес жагучий погляд кинув —
Віддав би хлопцю коней четверик,*
Щоб замість нього — під богинин бік!
Тепер Адоніс, вельми розімлівши,
Зробився дратівливий, хмурий, злий.
І, геть бровами очі затемнивши
(Мов хмарища на небо наповзли);
Говорить: «Годі вже любов хвалити!
Он парко як — дозволь тебе лишити!»
Вона ж: «Недобрий ти, хоч молодий!
Щоб утекти, який-то привід грубий!..
Мій подиху легкий, прохолоди
Розморене його обличчя любе!..
Ось холодок тобі зроблю з цих кіс,
А спалахнуть — заллю потоком сліз.
Те сонце, що з небес, воно ж лиш гріє;
Глянь, я повисла між тобою й ним.
Такої шкоди жар його не вдіє,
Як ти учиниш зором вогняним.
Була б я смертна — вмить би спопеліла,