Це ж зло, за громадянську чвару гірше,
Це гірше за безумний самовбій,
За синовбивство — батько сина ріже!
Перед іржею злота не втаїш, —
Пусти в ужиток— матимеш бариш...»
«Ну, годі, — їй урвав Адоніс мову, —
Затерті вельми ці слова твої.
Цілунок дав, а ти зламала слово,
Та не силкуйся проти течії.
Жадання мамко, ноче темнолиця,
За свідка будь: я починаю злиться.
Хай дасть тобі сто тисяч язиків
Любов; хай кожен з них за твій меткіший
І чарів повен, мов сирени спів, —
Я вчую тільки гамір серед тиші.
У вухах в мене — серце у броні,
Що стереже від всякої бридні,
Пильнує, щоб гармонія облудна
Не влізла в тихий прихисток грудей
Та щоб не стало в серці надто людно,
Щоб не забуло мирних снів ночей, —
Ні, пані, стогонів не хоче серце,
А міцно спить — саме, замкнувши дверці.
В котрім з тих слів я б ґанджу не знайшов?
Рівненька стежка, та веде до Аду.
Ненавиджу таку твою любов,
Що першим-ліпшим ув обійми пада.
Приплід, мовляв! Ось виправдання де!
Це ж розум-звідник хіть брудну веде.
Це не Любов! Любов втекла за хмари,
Коли її імення вкрала Хіть,
Що, ним прикрившись, розкошує яро,
Плямує глумом чисту, юну мить;
Тиранить жадібно, з’їда уїжно,
Мов гусінь ненажерна — зелень ніжну.
Любов засяє сонцем по грозі,
А Хіть завиє, мов по сонцю — бурі;
Любові парость вік цвіте в красі,
А Хіть півліта здасть зимі похмурій.
Любов помірна — міри Хіть не зна.
Любов правдива; Хіть — лиха мана.
Сказав би я ще більше, та не смію,
Бо надто юний для старих казань.
Піду смутний — інакше я не вмію:
І сором на лиці, і в серці — твань.
Образою мої палають вуха:
Розпусна мова — то ганьба для слуху!»
І, вирвавшись з обіймів чарівних,
Що й не навчили ніжної покори,
Подався через темний пастівник,
Любов зневажену лишивши в горі.
Як зірка з неба котиться у тлін,
З Венериних очей щезає він.
Аж кинулась за ним очима тими,
Як хтось, у кого щойно друг відплив
І зник уже за хвилями крутими,
Де хмари б’ються з буйством сивих грив, —
Отак сховала чорна ніч жорстоко
Того, хто потішав божисте око.
Як той, кому з ослаблої руки
Впаде у море діамант коштовний,
Чи той, кому погасне мерехкий
Нічний ліхтар у пущі, звіра повній, —
Лежала приголомшена, німа:
От мала щастя — та взяла пітьма!
У серце б’є себе — аж застогнало,
Аж відгукнулася луна з печер,
І довго, мов подвоєне, лунало,
Страждання незглибиме двох Венер.
«Ой лихо! — скрикне.— Ох, нещасна!» — «...Щасна!» —
Озветься звідусюди мука власна.
Луну завваживши, то заквилить,
То заведе сумної злотокудра:
Як юних в’ярмлює, старих — малить
Любов, що мудра в глупстві — глупомудра;
Наприкінці ж — та сама голосьба,
І хором знай вторує лун юрба.
Та пісня болісна і ніч стомила.
Як щедро закоханці тратять час,
Мов світу цілому печаль їх мила!
Все б сповідями розважали нас:
Почнуть, зіб’ються, знов розпочинають...
Ніхто й не слухає, а не змовкають.
То з ким же ніч богиня провела?
Із звуками, що розпач мавпували!
Так відмовляють шинкарі без зла,
Хоч би там що п’яниці їм казали.
Промовить: «Так», — відкажуть: «Так!..» — гучні;
А скрикне: «Ні!» — почує також: «Ні!..»
Та ось і жайвір, вістовець обуди,
Від вогкого гніздечка лине ввись
І ранок будить срібляний, щоб груди
Розкрив і сонце випустив: явись!
І як же славно прикрашає щедре
Черленим злотом пагорби і кедри!
«Владарю світла, боже світляний! —
Венера сонце словом величає. —
Що в тебе кожен каганець земний
І кожна зірка Сили позичає, —
Поміж людей ти хлопця розшукай;
Він світла дасть тобі, ти ж — іншим дай».
Сказавши це, до миртів на узліссі
Біжить хутчій. Вже й ранок он який,
А від коханого не чути вісті.
Де ж валування псів ? Де ріг дзвінкий?
Та ось почула — почалися лови!
Туди, туди спіши мерщій, Любове!
А всюди заступають шлях кущі:
За шию ловлять, лізуть цілуватись,
Ще й піддобряються до ніг корчі,
А їй з чіпких обіймів вириватись,
Мов сарні тій, що молоко несе
В дійках розбухлих, — хай маля поссе.