— Отож хутро викликає у Вас появу найхимерніших фантазій! — мовила Ванда, кокетливо загортаючись у своє розкішне манто, змушуючи соболине хутро чарівно виблискувати й переливатися на грудях та руках. — То як тепер Ви почуваєтесь? Так, ніби Вас уже наполовину колесували?
її пронизливі зелені очі дивилися на мене з дивовижною глузливою втіхою. Охоплений шаленою жагою, я упав ниць і обвив її руками.
— Так... Ви розбудили в мені мої улюблені марення! — вигукнув я. — Вони надто довго дрімали...
— І то були марення про... — Ванда поклала долоню мені на потилицю.
Під цією тендітною теплою долонькою, під пильним і ніжним поглядом її примружених очей я відчув солодке сп'яніння.
— Бути рабом жінки, небаченої краси жінки, яку я кохаю і якій поклоняюсяі
— ... і яка, до того ж, жорстоко з Вами поводиться! — засміялася Ванда.
— Так!.. Яка зв'язує мені руки й ноги, січе батогом, топче ногами і належить іншому...
— ... і яка тоді, як Ви, запаморочений ревністю, повстанете проти щасливого суперника, зайде так далеко у своєму марнославстві, що подарує Вас йому, віддасть на поталу його брутальності. Чом би й ні? Як Вам такий завершальний акт?
Я злякано глянув на Ванду.
— Ви перевершуєте мої найсміливіші фантазії!
— Так! Нам, жінкам, винахідливості не бракує, — мовила вона. — Стережіться, бо може статися так, що, коли Ви таки знайдете свою ідеальну жінку, вона поведеться з Вами жорстокіше, аніж Вам це буде любо...
— Боюся, я вже її знайшов! — зойкнув я, притулившись розпашілим обличчям до її лона.
— Невже мене? — засміялася Ванда і, скинувши хутряне манто, затанцювала по кімнаті.
Вона ще сміялася, доки я сходив униз; і коли, замислений, зупинився посеред подвір'я, я ще чув її веселий, невимушений сміх.
* * *
— Чи повинна я стати втіленням Вашого ідеалу? — грайливо запитала Ванда, коли ми сьогодні зустрілися у парку.
Спершу я не міг спромогтися на відповідь. У мені змагалися суперечливі почування. Вона ж тим часом сіла на одну з кам'яних лав, тереблячи в руках квітку.
— Ну, то як?
Я став навколішки і взяв її за руки.
— Прошу Вас іще раз — станьте моєю дружиною, моєю вірною, відданою дружиною. Якщо не можете, то станьте моїм ідеалом, але тоді сповна, без стриму, без милосердя!
— Ви знаєте, що за рік я готова віддати Вам свою руку, якщо Ви виявитеся тим чоловіком, якого я прагну, — мовила Ванда дуже поважно. — Однак мені здається, Ви були би вдячніші, якби я втілила в життя Ваші фантазії... То що ж Вам більше до смаку?
— Гадаю, усе, чим я марю, властиве Вашій натурі.
— Помиляєтеся...
— Мені видається, — вів я далі, не слухаючи, — що Вам подобається цілковито підкоряти чоловіка собі, мучити його...
— Ні, ні! — гаряче заперечила вона. — А може, й так... — Ванда замислилася. — Я сама вже себе не розумію. Але мушу зізнатися, Ви розбестили мої фантазії, розпалили мою кров — це починає мені подобатися. Оте захоплення, з яким Ви розповідаєте про мадам Помпадур, Катерину II чи про інших легковажних, самозакоханих і жорстоких жінок, збуджує мене, западає в душу й спонукає стати схожою на них, на тих жінок, котрих, незважаючи на їхню розпусність, по-рабському боготворили, і котрі навіть з того світу чинять дива.
Урешті-решт Ви й з мене зробите мініатюрну тиранку, так би мовити, чергову Помпадур для домашнього вжитку.
— То й що! — схвильовано заговорив я. — Якщо це у Вас закладено, то дайте волю своєму природному потягові, лишень сповна, не наполовину! Якщо вже не спроможні бути порядною вірною дружиною, то станьте чортицею!
Я був збуджений до краю, змарнілий від безсоння, близькість прекрасної жінки лихоманила мене. Уже й не пригадую, що іще я їй нагородив; пам'ятаю лише, як цілував їй ноги, а тоді поставив її ступню собі на шию; вона різко відсмикнула її і підхопилася, ледь не палаючи гнівом.
— Якщо, Северине, Ви мене кохаєте, — випалила вона, гостро і владно, — то ніколи більше це кажіть мені такого. Розумієте, ніколи! Бо ще, чого доброго, я й справді... — вона усміхнулася і знову сіла на своє місце.
— Але я кажу це з цілковитою відповідальністю за свої слова! — скрикнув я, сам добре не тямлячи, що торочу. — Я так Вас обожнюю, що готовий стерпіти все, лиш би бути поряд з Вами все своє життя.
— Северине! Знову застерігаю Вас!
— Даремно марнуєте час. Робіть зі мною, що Вам лиш заманеться, тільки не відштовхуйте від себе назовсім.
— Северине! — урвала мене Ванда. — Я легковажна молода жінка. Необачно з Вашого боку ось так, до решти, віддаватися мені, ану ж, справді, станете забавкою в моїх руках. Хто тоді захистить Вас, якщо мені заманеться зловживати Вашим шаленством?