— Але це не приносить мені жодного задоволення! Я знову поринув у стан дивного сп'яніння.
— Шмагай мене! — заблагав я. — Шмагай мене без жалю! Ванда хльоснула батогом і вдарила мене вдруге.
— Може, досить?
— Ні!
— Направду, не досить?
— Шмагай, прошу! Для мене це насолода!
— Так, насолода, бо добре знаєш, що це лише забава, що мені серце кривавиться, коли я завдаю тобі болю. Мене верне від цієї жорстокої гри. Якби я справді була жінкою, здатною катувати свого раба, ти би вжахнувся.
— Ні, Вандо! Я кохаю тебе більше, аніж себе, я відданий тобі навіки. Можеш чинити зі мною все, що заманеться, усе, на що здатна твоя найвибагливіша уява. Я не жартую!
— Северине!
— Топчи мене! — скрикнув я, падаючи ниць перед нею.
— Я ненавиджу комедії, — нетерпляче відрізала Ванда.
— То катуй мене навсправжки! Запала гнітюча тиша.
— Северине, застерігаю тебе востаннє! — знову озвалася Ванда.
— Якщо кохаєш мене, будь зі мною жорстокою, — попрохав я, звівши до неї очі.
— Якщо я тебе кохаю? — повторила за мною Ванда. — Гаразд, — вона відступила назад, оглядаючи мене з лиховісним усміхом. — Тож будь моїм рабом і відчуй сповна, що таке — потрапити до рук жінки! — і з тими словами вона вдарила мене ногою.
— А так тобі до смаку, рабе? Ванда замашисто хльоснула батогом.
— Встань!
Я хотів звестися на ноги.
— Не так! — звеліла вона. — На коліна!
Я послухався, і вона почала мене батожити.
Сильні удари раз у раз оперізували мою спину, руки, кожний розсікав мою плоть, і рани горіли пекельним вогнем, але біль збуджував мене, бо був завданий тією, яку я кохав понад усе на світі, заради якої готовий був щомиті віддати своє життя.
Ось Ванда опустила батога.
— Це починає мені подобатися, — мовила вона. — Сьогодні досить, але мене розбирає диявольська цікавість, наскільки тобі вистачить сили; садистське бажання побачити, як ти тремтиш і звиваєшся під батогом, почути нарешті твій стогін, скимління, благання змилосердитися, доки я шмагатиму тебе без жалю, аж втратиш свідомість. Ти розбудив у мені темний, небезпечний потяг. А тепер підводься!
Я схопив її руку, щоб припасти до неї устами.
— Яка зухвалість!
Вона відштовхнула мене ногою.
— Забирайся геть, рабе!
* * *
Я прокинувся після ночі, проведеної, немов у лихоманці, виснажений гарячковими мареннями. Надворі ледь сіріло.
Що правда з того, що мені пригадується? Що я насправді пережив, а що наснилося? Мене шмагали батогом, без сумніву. Я відчуваю кожнісінький удар і навіть можу порахувати багряні пекучі пасмуги на своєму тілі. Це вона мене батожила. Так, тепер я все пригадую.
Мої потаємні бажання здійснилися. Що я відчуваю? Чи розчарувала мене втілена мрія?
Ні, я лише трохи втомлений, однак її жорстокість захльостує мене жагою. О, як я її кохаю, як марю нею! Жодними словами й приблизно не можна висловити мого почування до неї, передати, яким до краю відданим їй я почуваюся. Яка це солодка млість бути її рабом.
Вона гукає мене з балкона. Я біжу нагору. Вона стоїть на порозі, приязно простягаючи мені руку.
— Мені соромно, — промовила вона, сховавши голову в мене на грудях, кола я її обійняв.
— Чому?
— Спробуйте забути про ту огидну вчорашню сцену, — сказала вона тремтячим голосом. — Я виконала Ваші божевільні забаганки, а тепер будьмо розсудливими і щасливими, любімося, і за рік я стану Вашою дружиною.
— Моя господине! — вигукнув я. — Я — Ваш раб!
— Не хочу більше чути жодного слова про рабство, жорстокість та батоги! — урвала мене Ванда. — 3 усіх Ваших примх залишаю Вам лише хутряну кацабайку. Ходімо, допоможете мені її одягнути.
* * *
Маленький бронзовий годинник з Амуром, який щойно випустив свою стрілу, пробамкав північ. Я підвівся, волів піти звідси.
Ванда нічого не сказала, мовчки обвила мене руками і знову притягнула на канапу, знову почала мене цілувати, і ця німа розмова була такою зрозумілою, такою переконливою...
Вона була ще промовистішою, ніж я наважувався собі зізнатися. Такою відданою знемогою було переповнене все Вандине єство, стільки жагучої млості проглядалося у її приплющених, немов запаволочених сутінню очах, у притрушеному пудрою, мерехтливому розсипі рудого волосся, у білому та червоному атласі її кацабайки, яка шелестіла від кожного поруху, пишному горностаєвому хутрі, у яке вона недбало загорталася.
— Прошу тебе, — затинаючись пробубонів я. — Я знаю, ти розсердишся...
— Роби зі мною усе, що захочеш, — зашепотіла вона.
— То розтопчи мене, благаю, бо інакше я збожеволію!