* * *
У Відні, де вона спиняється на день, щоб походити крамницями і придбати собі вишукані туалети, Ванда надалі обходитися зі мною, наче зі своїм прислужником. Я тупцяю за нею на відстані респектабельних десяти кроків. Ванда, жодного разу навіть не кинувши приязного погляду в мій бік, передає мені пакунки, і я, зрештою, бреду, важко сопучи, немов нав'ючений ішак.
Перед від'їздом вона забирає увесь мій одяг і дарує його кельнерам готелю, а тоді велить убратися в ліврею її родинних кольорів — світло-блакитну з червоними вилогами та прямокутну червону шапчину, оздоблену павичевим пір'ям, що мені, до речі, ли-чить.
На срібних ґудзиках — її родинний герб. Я маю таке відчуття, ніби мене збули з торгів, або ж я запродав душу дияволові.
* * *
Мій прекрасний диявол везе мене з Відня до Флоренції. Тепер замість білошкірих, наче льон, мазурів та євреїв з масними пейсами, мені товаришать кучеряві контадіні, італійські селяни, красень сержант першого італійського ґренадерського реґіменту і бідний німецький художник. Тютюновий дим тхне уже не цибулею, а салямі та сиром.
Знову настала ніч. Я лежу на дерев'яній вагонній лаві, ніби на катівській дибі, руки та ноги як перебиті. Та все ж ця історія має в собі щось поетичне: за вікном мерехтять зірки, у сержанта обличчя Аполлона Бельведерського, а художник наспівує чудову німецьку пісеньку:
Уже загусають тіні
І зірка прокидається за зіркою,
Гарячий подих туги
Лине крізь ніч!
Через море мрій Лине без спину, Лине моя душа Твоїй навстріч.
Я думаю про жінку-красуню, що спокійним царським сном спить, загорнувшись у своє м'яке хутро.
* * *
Флоренція! Тиснява, галас, набридливі фаччіні* та фіакри. Ванда обирає фіакра і відганяє носіїв.
— Навіщо мені тоді слуга, — каже вона. — Ґреґоре! Ось тобі квитанція, забери багаж!
Вона, зручно вмостившись і загорнувшись у хутро, сидить у фіакрі, а я тягаю важкі валізи. Під вагою останньої мені на мить підламуються ноги, але приязний карабінер з інтелігентним обличчям допомагає мені. Вона сміється.
— Важка, мабуть, нівроку, — каже вона. — Бо в ній усі мої хутра...
Я сідаю до кучера, витираючи прозорі краплі поту з чола. Ванда називає готель, і кучер поганяє коня. За декілька хвилин ми спиняємося перед яскраво освітленим входом готелю.
— Чи є вільні кімнати? — запитує вона у портьє.
— Так, мадам.
— Дві — для мене і одну з грубками для мого слуги...
— Два елегантні покої з коминками для Вас, мадам, — підбігає ґарсон, — а для прислуги є кімната без опалення.
— Покажіть мені кімнати!
Вона оглядає номери і коротко кидає:
— Добре. Я задоволена. Швидко розпаліть вогонь, а слуга може спати й в холодній кімнаті.
Я лише глянув на неї.
— Віднеси валізи нагору, Ґреґоре! — наказує вона, навіть не дивлячись на мене. — Я ж причепурюся і зійду до їдальні. Потім і ти зможеш щось повечеряти...
* Носії.
Ванда виходить до сусідньої кімнати, а я витягую сходами валізи, допомагаю розпалити коминок у її спальні, доки служка ламаною французькою мовою намагається випитати мене про "мою пані", і якусь мить дивлюся з мовчазною заздрістю на палахкотливе полум'я, пахучу білу постіль на ліжку під шатром, застелену килимами підлогу. Потім, втомлений та голодний, сходжу боковими східками униз і велю подати їсти. Доброзичливий кельнер, колишній вояк австрійської армії, веде мене до їдальні й подає вечерю, докладаючи зусиль, щоб розмовляти зі мною німецькою. Не встиг я уперше за останні тридцять шість годин зробити ковток свіжого трунку, взяти на виделку перший шматочок теплої страви, як до їдальні входить Ванда.
Я підводжуся.
— Як Ви посміли завести мене до їдальні, де вечеряє мій слуга! — палаючи гнівом, кричить вона на служку, обертається і йде геть.
Я дякую Господеві, що принаймні зможу спокійно поїсти. Після вечері я піднімаюся чотирма прогонами сходів до свого номера, де вже стоїть моя невеличка валізка і горить засмальцьована гасова лампа. Це вузька кімнатка без грубки, без вікна, з невеличким люфтом для вентиляції. Якби не собачий холод, вона нагадала б мені венеційську в'язницю — Свинцеві камери. Я мимоволі реготнув, і мій сміх, відбившись луною від стін, налякав мене.