Я глянув на угоду. Під нею стояв її розмашистий рішучий підпис. Ще раз зазирнув у її відьомські очі, тоді взяв перо і швидко підписав угоду.
— Ти тремтів, — спокійно зауважила Ванда. — Може, я водитиму твоєю рукою?
Тієї ж миті вона м'яко вхопила мою руку — і ось уже підписаний другий документ.
Ванда ще раз пробігла очима обидві угоди, а тоді замкнула їх у столі, що стояв біля узголів'я канапи.
— А тепер віддай мені свого паспорта й гроші!
Я витягаю гаманця, простягаю їй; вона зазирає досередини, киває головою і кладе до решти, а я стаю перед нею на коліна і в солодкому сп'янінні схиляю голову їй на груди.
Та раптом вона відштовхує мене ногою, підхоплюється і смикає дзвоника, на теленькіт якого прибігають три юні стрункі мулатки, наче вирізьблені з чорного ебенового дерева, з ніг до голови зодягнені в червоний атлас; у кожної в руці мотузка.
Тут я вмить збагнув, у якому становищі опинився, хотів було підвестися, але Ванда, випроставшись на повен зріст, звернувши до мене своє вродливе холодне обличчя з насупленими бровами та злісним насміхом в очах, дивлячись на мене владним поглядом повелительки, подала знак рукою. Не встиг я й утямити, що відбувається, як мулатки стягнули мене на підлогу, сплутали мотузками руки й ноги, ще й скрутили руки назад, наче засудженому на страту, так що я й поворухнутися не міг.
— Подай мені батога, Гайде, — звеліла Ванда зі зловісним спокоєм.
Мулатка, припавши на коліно, подає батога повелительці.
— Зніми з мене оце важке хутро, — веде далі повелителька. — Воно мені заважає.
Мулатка виконала наказ.
— Подай кацабайку!
Гайде миттю принесла оздоблену горностаєм кацабайку, що лежала на ліжку, і Ванда граційним неповторним рухом ковзнула руками в рукави.
— Прив'яжіть його до цієї колони!
Мулатки підводять мене, накидають на моє тіло товсту мотузку й прив'язують настоями до одного з масивних стовпів, що підтримують шатро ложа.
А тоді нараз зникають, наче під землю запалися.
Ванда рвучко підходить до мене, біла атласна сукня струменить за нею довгим шлейфом, наче срібло, наче місячне сяйво; волосся палахкотить полум'ям на білосніжному горностаєвому хутрі кацабайки. Ось вона, реготнувши, стає переді мною, упершись лівою рукою під бік, у правій — батіг.
— Забави скінчилися, — каже вона з крижаною безсердечністю. — Тепер усе дуже серйозно, ти, телепню, засліплений шаленством, за іграшку віддався мені, пихатій, примхливій жінці! Я зневажаю тебе, я з тебе сміюся! Ти більше не мій коханий, ти — мій раб, відданий мені на поталу! Я вирішуватиму, жити тобі чи вмерти! Ти ще мене пізнаєш!
Насамперед, нічим іще не завинивши, по-справжньому скуштуєш мого батога, лише задля того, аби збагнути, що чекає тебе за непослух, незграбність чи спротив.
З грацією дикої кішки вона закотила горностаєві рукави і шмагонула мене по спині.
Я зіщулився. Батіг, наче ножем, розкраяв мою плоть.
— Як тобі таке подобається? Я мовчав.
— Зажди лишень, ти ще скавулітимеш під ударами, наче пес, — пригрозила Ванда і заходилася мене шмагати.
Удари з нечуваною силою часто й густо сипалися на спину, руки, плечі. Я зціпив зуби, щоб не закричати. Ось батіг хльоснув мене по обличчю, гаряча кров зацідила з рани, а вона лише сміялася та батожила далі.
— Лише тепер я розумію тебе! — вигукувала Ванда поміж ударами. — Це й справді незвідана насолода настільки володіти людиною, до того ж, чоловіком, який тебе кохає. Ти ж кохаєш мене? Ні?! О! Я ще тебе розшматую! Від кожного удару я щораз більше млію від насолоди! Позвивайся ще трохи, покричи, поскавули! Милосердя від мене не чекай!
Урешті-решт вона, мабуть, стомилася. Відкинула геть батога, простягнулася на канапі й теленькнула дзвоником.
До покою зайшли мулатки.
— Розв'яжіть його!
Як тільки вони послабляють мотуззя, я безживним цурпал-х ком падаю долі. Чорношкірі жінки сміються, щирячи білі зуби.
— Розв'яжіть йому ноги!
Служниці виконують наказ. Я можу підвестися.
— Підійди до мене, Ґреґоре!
Я підходжу до красуні, яка в своїй жорстокості, глузливій зверхності ще ніколи не видавалася мені такою звабною, як нині.
— Ближче! — велить Ванда. — Ставай навколішки й цілуй мені ногу!
Вона випростує з-під білого атласного подолу сукні маленьку ніжку, а я, перечулений дурень, припадаю до неї устами.
— Тепер ти цілий місяць не побачиш мене, Ґреґоре! — повагом мовила вона. — Ти відвикнеш від мене, тобі легше буде змиритися з твоїм новим статусом. Увесь цей час працюватимеш у саду і чекатимеш моїх наказів. А тепер іди собі, рабе!