Лазничка мала форму просторої ротонди з високим склепінням, м'яке рівне світло потрапляло досередини крізь червону скляну баню. Дві пальми нависали широким листом, наче зеленим шатром, над ложем з червоними оксамитовими подушками; заслані турецькими килимами східці збігали від нього до мармурового басейну посеред ротонди.
— Нагорі, на нічному столику, лежить зелена стрічка, — мовила Ванда, коли я клав її на ложе. — Принеси її мені, а ще прихопи батога!
Я злетів нагору сходами і миттю повернувся. Уклякнувши, передав повелительці стрічку і батога, потім, за Вандиним велінням, зав'язав у вузол її важке іскристе волосся, перехопивши оксамитовою стрічкою. Я готував їй купіль, однак виявився надто незграбним, бо руки й ноги відмовлялися служити мені. Щоразу, коли я дивився на прекрасну жінку на червоних оксамитових подушках і деколи бачив мигцем поміж складками манта її чарівне
тіло, я — не з власної волі, лиш підкоряючись якійсь магнетичній силі, — відчував, що вся чуттєвість та хтивість криється лише в збудливій, напівприхованій оголеності тіла. Іще виразніше я це відчув, коли басейн наповнився, і Ванда одним рухом скинула з себе хутряне манто, поставши переді мною богинею із зали музею "Tribuna". У своїй неприкритій вроді вона видалася мені цієї миті такою святою, такою цнотливою, що я, як отоді перед статуєю богині, упав перед нею навколішки й побожно припав устами до її стіп.
Моя душа, щойно збурена бурхливими хвилями жаги, нараз заспокоїлася — Ванда більше не вселяла мені жаху.
Вона поволі спускалася сходинками, а я міг з тихою радістю, до якої не домішувалося ані крихти муки чи туску, милуватися, як вона то поринає, то виринає з кришталево чистих вод, а збрижені нею хвильки закохано виграють навколо її тіла.
Наш естет-нігіліст таки має рацію: свіже яблучко гарніше за намальоване, а жива жінка вродливіша за мармурову Венеру.
Коли ж вона згодом вийшла з купелі — забарвлені рожевими сполохами світла срібні краплини скрапували з неї, — я онімів від захоплення. Я загорнув її в простирадло, витираючи неперевер-шене тіло; мене не полишало відчуття спокійного блаженства, коли вона знову лежала у своєму просторому оксамитовому манті на подушках, опершись на мене ногою, немов на ослінчика; м'яке соболине хутро жадібно тулилося до її холодцого мармурового тіла; ліва рука, якою вона опиралася на лікоть, наче заснулий лебідь, спочивала в темному хутрі рукава, а права спроквола бавилася батогом.
Мій погляд випадково ковзнув до масивного люстра на стіні навпроти, і я мимоволі скрикнув, бо побачив нас ніби на картині в золотому обрамленні, і ця картина видалася мені такою дивовижно прекрасною, такою незвичайною, фантастичною, аж мене огорнув глибокий смуток від думки, що її обриси, її барви ось-ось розсіються, наче туман.
— Що з тобою? — запитала Ванда. Я показав на люстро.
— Ах! І справді гарно! — вигукнула вона. — Шкода, що цю мить не можливо втримати назавжди.
— Чому ні? — запитав я. — Будь-який художник, навіть най-знаменитіший, пишатиметься, якщо ти дозволиш його пензлеві увічнити себе... Думка про те, що ця надзвичайна краса, — вів я далі, зачаровано розглядаючи її, — ці витончені риси обличчя, ці чарівні очі з зеленим полиском, це демонічне волосся, розкішне тіло, будуть втраченими для світу, — жахлива, вона сповнює мене жахіттями смерті й тліну. Рука ж художника може вирвати тебе з лабет небуття. Ти не маєш права безповоротно зникнути, як ми, прості смертні, не залишивши по собі й сліду свого перебування на землі. Твій образ повинен жити навіть тоді, коли сама ти станеш прахом. Твоя краса має подолати смерть! Ванда усміхнулася.
— Шкода, що нинішня Італія не має Тиціана чи Рафаеля, — мовила вона. — Хоча, можливо, генія замінить кохання. Хтозна... Може, наш хлопчина, німець-художник... — Ванда замислилася. — Гм, він міг би мене намалювати... А я подбаю про те, щоб Амур замішував йому фарби.
* * * ^
Юний художник облаштував собі на її віллі робітню. Ванда цілковито упіймала його в свої тенета. Він саме почав малювати мадонну, мадонну з рудими кучерями й зеленими очима! Створити з цієї породистої жінки образ цноти — на таке здатний лише ідеалізм німця. Бідолаха направду, чи не більший осел, ніж я. Та вся біда в тому, що наша Титанія надто швидко розгледіла наші ослячі вуха!
А тепер собі з нас сміється, та ще й як сміється! Я чую дзвінкий, мелодійний Вандин сміх з вікна його робітні, під яким стою, ревниво прислухаючись.
— Та Ви збожеволіли! Ах! Неймовірно! Зобразити мене Божою Матір'ю! — вигукнула вона й знову засміялася. — Заждіть-но, я покажу Вам свого іншого портрета, якого я сама малювала. Ви зробите мені з нього копію!