— Хлопе! Рабе!
Потрясаючи до неба стиснутими кулаками, я з несподіваною рішучістю полишив її спальню. Вона відкинула від себе батога й зайшлася голосним реготом. Можу собі уявити, яким комічним було моє театральне поводження.
* * *
Я наважився вирватись з тенет безсердечної жінки, яка так жорстоко поводилася зі мною, а тепер ще й у відплату за моє рабське обожнювання, за все, що я стерпів від неї, готова була мене так безчесно зрадити. Я спаковую свої нечисленні манатки в хустину і пишу їй записку:
"Шановна пані!
Я кохав Вас, мов шаленець, я віддався Вам, як ще жодний чоловік ніколи не віддавався жінці, Ви ж поглумилися з моїх найсвяті-ших почуттів, легковажно й нахабно забавляючись мною. Доки Ви були безсердечною та жорстокою, я ще міг Вас кохати, та тепер Ви схильні до ницості. Я більше Вам не раб, який дозволяє топтати себе й шмагати батогом. Ви самі звільнили мене з рабства. Я покидаю жінку, яку можу лише ненавидіти й зневажати.
Северин Куземський"
Ці кілька рядків я передаю мулатці й щодуху кваплюся геть. Захекавшись, прибігаю на двірець і враз відчуваю, як гостро мені шпигнуло в серце; зупиняюся... і вибухаю плачем... О, яка ганьба! Я хочу втекти і не можу! Я .повертаюся... Куди? До неї?.. До тієї, яку зневажаю і боготворю водночас?..
Знову беру себе в руки. Я не можу повернутися. Не можна повертатися!
Як я покину Флоренцію? Мені спадає на думку, що я не маю чим заплатити, не маю навіть ломаного гроша... Отже, пішки... Ліпше чесно просити милостиню, аніж їсти хліб насущний з рук куртизанки.
Та я й не можу податися геть.
Я дав їй слово, слово честі. Треба повернутися. Можливо, вона відпустить мене.
Зробивши кілька кроків, я знову зупиняюся.
Я дав їй слово честі, заприсягнувся бути її рабом, доки вона цього бажатиме, доки сама добровільно не подарує мені свободи. Але ж я можу накласти на себе руки!
Я йду набережною Саэсте понад Арно, у сам низ, де жовті хвилі ріки з монотонним плюскотом омивають кілька самотніх верб. Там я сідаю і підбиваю підсумок свого буття, згадую усе пережите і приходжу до висновку, що життя моє було цілком нікчемним: поодинокі втіхи посеред безміру байдужості та порожнечі, щедро присмачені болем, стражданнями, страхами, розчаруваннями, втраченими сподіваннями, роздратуваннями, клопотами та смутком.
Я згадав свою матір, яку дуже любив і яка згасала від жахливої хвороби в мене на очах; брата, який, сповнений сподівань втіхи та щастя, помер у розквіті літ, не встигнувши навіть пригубити з келиха життя; згадав свою покійну годувальницю, товаришів моїх дитячих забав, друзів, з якими разом вчився і прагнув досягнути чогось у житті; згадав усіх, кого накрила холодна, мертва, байдужа земля. Згадав свого голуба, який не раз туркотів і залицявся до мене, а не до своєї подруги-голубки. Усе з праху постало і прахом обернулося...
Я голосно засміявся і зісковзнув у воду, та тієї ж миті хапаюся за вербову гілку над жовтими хвилями і бачу перед собою жінку, яка зруйнувала моє життя: вона витає понад плесом ріки, немов зіткана з сонячного сяйва, аж прозора, з вогненним ореолом волосся над головою — повертає до мене обличчя і усміхається.
І ось я знову тут, змоклий до нитки, палаю від сорому та гарячки. Чорношкіра служниця передала мого листа — я приречений, я загину від рук безсердечної, зневаженої жінки.
Що ж, нехай уб'є мене, я не можу сам позбавити себе життя, але й жити більше не хочу.
Тиняючись навколо будинку, я бачу її на галереї: вона стоїть, схилившись на поруччя; обличчя осяяне сонцем, зелено мерехтять очі.
— Ти ще живий? — запитує Ванда, навіть не ворухнувшись. Я німую, понуривши голову.
— Поверни мені кинджала, — веде вона далі. — Навіщо він тобі... Ти навіть не маєш мужності накласти на себе руки...
— Я його більше не маю, — відповідаю я, тремтячи усім тілом; мене лихоманить.
Вона ковзає по мені пихатим, глумливим поглядом.
— Невже втопив його в Арно? — Ванда пересмикує плечима. — То й нехай... І чому ж ти не втік?
Я щось пробурмотів, однак моїх слів не змогла розібрати ні вона, ані я сам.
— О, ти ж не маєш грошей! — вигукнула вона. — Ось, візьми! — з невимовно зневажливим жестом вона жбурнула мені свого гаманця.
Я його не підняв.
Ми довго мовчали обоє.
— Отож ти не хочеш їхати геть?
— Я не можу.
* * *
Ванда іде на Сазсіпе без мене, і в театрі вона без мене, сама приймає гостей, їй прислуговує мулатка. Ніхто не цікавиться мною. Я, неприкаяний, тиняюся садом, немов собака, що загубив господаря.
Лежачи в кущах, спостерігаю за парою горобців, які чубляться за зернятко.
Та ось чутно шарудіння жіночої сукні.