Потім на хвилю усе стихло.
Я прислухався, затамувавши подих.
Ось хряснули дверцята, рушили коні, ще трохи було чутно стукіт коліс на бруківці... Ось і все.
* * *
Якусь мить я думав про помсту, думав убити його, але ж я пов'язаний отою ницою угодою, то ж мені не зоставалося нічого іншого, як, зціпивши зуби, дотримати слова.
Першим почуванням після жахливої катастрофи мого життя, було прагнення труднощів, небезпек та поневірянь. Я мав намір стати вояком і податися до Азії або до Алжиру, однак мій батько, старий та хворий, потребував мене.
Отож я покірно повернувся на батьківщину і два роки турбувався про нього, допомагав у господарстві, навчався того, чого досі не знав, — я наче ковтнув свіжої води, працював і сповняв свої обов'язки. Потім батько помер, а я став дідичем, і нічого в житті не змінилося. Я сам надягнув на себе іспанські чоботи, жив мудро й розважливо, так ніби мій старий і далі стояв у мене за спиною, дивлячись з-поза плеча своїми великими мудрими очима.
Одного разу мені прийшов пакунок з супровідним листом. Я упізнав почерк Ванди.
Хвилюючись, я відкрив його і прочитав.
"Мій пане!
Тепер, коли від тієї ночі у Флоренції спливло понад три роки, я можу Вам знову зізнатися, як Вас кохала, але Ви самі задушили моє почуття своєю фанатичною відданістю, своєю шаленою пристрастю. Від тієї миті, як Ви стали моїм рабом, я відчула, що Ви вже ніколи більше не зможете стати моїм мужем, але мені захотілося зреалізувати Ваш ідеал і, можливо, зцілити Вас — я ж сама вишукано розважалася...
Я знайшла мужнього чоловіка, такого, якого потребувала, і була з ним настільки щасливою, наскільки можна бути щасливим на цій потішній глиняній кулі.
Однак моє щастя, як і кожне людське щастя, було недовговічним. Десь рік тому він загинув на дуелі, і відтоді я мешкаю в Парижі, ведучи життя Аспазії.
А Ви? Напевно, у Вашому житті не бракує сонця, якщо Ваші фантазії таки втратили свою владу над Вами, поступившись місцем тим Вашим рисам, які так приваблювали мене на початку нашого знайомства, — ясність думки, добре серце та насамперед порядність.
Сподіваюся, Ви одужали під моїм батогом. Лікування було жорстоким, однак радикальним. На згадку про ті часи і про жінку, яку Ви пристрасно кохали, посилаю Вам полотно бідолашного нім-ця-художника.
Венера в хутрі"
Я мимоволі усміхнувся. Поринувши в задуму, я раптом яскраво уявив собі красуню в оксамитовій кацабайці, оздобленій горностаєвим хутром, і з батогом у руках. Я усміхнувся, згадавши жінку, яку колись так безтямно кохав, хутряну кацабайку, яка так мене збуджувала, батога... І нарешті посміявся зі своїх страждань, кажучи собі: "Лікування було жорстоким, однак радикальним. Головне — я одужав!"
* * *
— То в чому ж мораль цієї історії? — запитав я у Северина, кладучи рукопис на стіл.
— У тому, що я був ослом! — вигукнув він, не обертаючись; йому, здається, було соромно. — Якби ж то я хоч раз відшмагав її батогом!...
— Курйозний засіб, — мовив я. — Твоїм селянкам це ще би могло...
— О, вони звичні до цього, — жваво урвав мене Северин. — А ось уяви собі, як би подіяв батіг на наших витончених, нервових, істеричних дам...
— Та все ж, у чому мораль?
— А в тому, що жінка, за своєю природою чи вихована сучасним чоловіком, є його ворогом і може бути лише рабинею або повелителькою, але ніколи — товаришкою і супутницею в житті. Товаришкою чоловіка жінка може стати лише тоді, коли цілком буде зрівняна з ним у правах, в освіті та праці.
Поки що нам залишається лише один вибір: молот або ж ковадло. А я був ослом, бо дозволив жінці зробити з себе раба... Розумієш?
Звідси й мораль історії: хто дозволяє себе шмагати, той заслуговує батога.
Мені, як сам бачиш, батіг пішов на користь. Рожевий туман перечулення розвіявся, і тепер ніхто й ніколи не змусить мене вважати священних мавп Бенареса* чи півня Платона** образом Божим.