Вирішили не чекати вечора, поїхали на завод. Олег зрадів, наче рідню побачив. Відпросився з роботи – люди за тисячі кілометрів добиралися, треба зустріти як належить. Вдома запросив до столу, а коли почув, що збираються переночувати у готелі, аж образився: хіба у нього в будинку місця немає чи, може, ліжко гірше, як у готелі?
Ввечері приїхала Олегова дружина Валя. Вона співає в заводському ансамблі. Минулого року навіть брали участь в огляді-конкурсі в Ханти-Мансійську. Першого місця не зайняли, але гарно виступили. А перше місце дісталося колективу з Перегрьобного. У ньому одна українка співає, немолода вже, десь під сімдесят, але голос просто неймовірний. Казали, що вона із засланих, нібито до заслання актрисою в справжньому театрі працювала. І вона, і чоловік її.
Данине серце раптом зупинилося, а тоді затріпотіло.
– Як її звати? – запитала.
– Здається, Антоніна. Чи Ніна?
– А прізвище?
Прізвища Валя не запам’ятала – якесь воно незвичне. Але у неї є фотографія – вони на фестивалі сфоткалися гуртом на пам’ять.
Дана глянула і вхопилася за серце, що, здається, вже ладне було вискочити з грудей.
– Як туди їхати?
– Куди? У Ханти-Мансійськ? – здивувалася Валя.
– Ні. У це село чи селище.
– Вранці йде автобус до Октябрьського – це районний центр, він набагато північніше Сургута. А звідти вже недалеко до Перегрьобного.
Дані здавалося, що вона не дочекається ранку.
Перших три роки у передмісті Києва, куди Арсен допоміг їм переселитися, а по суті, втекти і заховатися від переслідувань, Дана жила надією. Сподівалася, що розшукає у столиці Певних, що вони допоможуть їй влаштуватися у театр, стати актрисою. Якою б щасливою вона була, якби знову потрапила на сцену!
Перший рік, коли ще дуже боялася за Юрка і намагалася не привертати уваги до себе і своєї сім’ї, ходила містом і розглядала афіші. Куди б не йшла, куди б не їхала, шукала їх очима, вдивлялася у написи та фотографії. Міркувала: якщо Ніна працює на сцені, то її ім’я обов’язково має десь «засвітитися». Обов’язково! Не може ж така актриса залишитися непоміченою. Але на жодній з афіш – ані словечка, ані натяку на Ніну.
Дана згадала, що брат Миколи Певного був (а може, і зараз ще є) актором театру. Ніна розповідала, що у нього дуже гарний голос, завдяки якому він і потрапив на сцену, хоч мав зовсім іншу освіту. Намагалася згадати, в якому саме театрі працював Олександр, але не могла. Тож вирішила обійти всі – десь таки мусить натрапити на його слід. Це єдина ниточка, яка може привести її до Ніни та Миколи.
Здається, нарешті натрапила. Адміністратор, у якого вона запитала, чи не працює у них хтось із Певних, раптом пожвавішав, зацікавлено подивився на неї:
– То кажете, шукаєте Певних? І що, справді були знайомі з ними? З ким саме?
– Я працювала в театрі Миколи Певного.
– Ах, навіть так! У театрі Миколи Певного! І ким же, якщо не секрет?
– Ну який же тут секрет! Грала в оркестрі – мене тато ще в дитинстві навчив грати на сопілці, а потім, уже в театрі, навіть на фісгармонії пробувала. А також співала, мала кілька ролей у виставах. Не головних, щоправда, але якби довше попрацювала…
– У вас театральна освіта чи музична?
Ні, я не вчилася спеціально. Але Ніна Миколаївна багато займалася зі мною. Вона сама запропонувала. Це незвичайна жінка.
– Самородок, значить, відкрила Ніна Миколаївна. Справжній самородок з народу, з глибокої провінції. А яким же таким театральним премудростям вона вас навчала?
– Як голос ставити, як до ролі готуватися, як рухатися, як говорити. Про відомих акторів і співаків розповідала, про історію театру, про композиторів.
Очі чоловіка загадково зблискують.
– О, то ви, вважайте, інститутську програму пройшли. А де зараз живете?
– Я… – Дана, розчулена такою увагою, вже збиралася сказати. Але зупинилася на півслові. Щось підказувало їй, що треба поберегтися. – Я… сьогодні вранці приїхала зі Львова, буду у Києві всього два дні. От якби знайти роботу в театрі, тоді б…
– Можете прийти завтра о цій же порі? Я поговорю тут де з ким. Можливо, вам в організують прослуховування. Якщо вже вас так цінувала сама Ніна Певна, то, може, ви справді нерозкритий талант з народу, золотий самородок, зірка, так би мовити.
З театру не вийшла, а на крилах вилетіла. Але за кілька хвилин крила згорнулися й опустилися аж до бруківки. На сусідній вулиці її наздогнала літня жінка, яка була в кабінеті адміністратора при їхній розмові. Аж захекалася бідолашна.