Ні, він Дані зразу не сподобався. Красунчик, з гарними манерами, але в’юнкий якийсь, верткий, ненадійний. Як Віка могла у нього так закохатися? Але ж закохалася. А хто кохає, той спокою не має. Здається, так колись Димка говорила. Та якби ж не було тільки спокою. А тут, значить, куди гірше: кохання у вікно, а зрада – у двері.
– Дано Дмитрівно! Що мені робити? Що мені робити?! Я ж його люблю! Я б усе простила, якби тільки він повернувся.
От питання так питання! Звідки вона може знати, що має робити Віка? Хто взагалі може це знати?
– Я ж заради нього посварилася з батьками. Вони ж і сердилися, і просили, і вмовляли. Той хлопець, який до мене сватався, все б для них зробив… Його батько фермер, дуже відомий у нашому районі, дуже багатий. Наша сім’я могла б зажити по-іншому. А я… Я така погана… Така невдячна егоїстка… Ненавиджу себе! Навіщо я взагалі на світ народилася!
Господи! Яка знайома ситуація! Ніби нічого під вічним небом не змінилося, все тільки по колу ходить і повторюється, ходить і повторюється.
– Не егоїстка ти, Віко, а мазохістка. Влаштувала тут сама собі екзекуцію! Бракувало ще тільки, щоб почала сама себе до крові полосувати. Нікому нічого поганого ти не зробила. А те, що послухалася серця… Так це ж твоє кохання, дорогенька, ти його й обороняла. Як могла, так і обороняла. За таке не судять, тим більш – себе.
– Так, я його обороняла, боролася за нього. А воно… Воно взяло й покинуло мене. Було – і нема. Немає, Дано Дмитрівно! Немає! Що мені робити?
– Жити. Просто жити, дівчинко. Ніхто не додає до кохання гарантійного листка – що воно навіки і що ніколи не зіпсується, не розіб’ється, не надщербиться. Немає такої гарантії. Це вже як пощастить.
– Мені, значить, не пощастило?
– А от це ще не факт. Може, твоє серце якраз звільнилося для справжнього кохання. Для справжнього. Розумієш?
– Але ж як боляче! Якби ви знали… Якби ви знали, як тяжко втрачати того, кого любиш…
Дана усміхнулася: кому вона це каже? Кому говорить про втрати ця дівчинка, покинута нікчемним зрадливим Едиком, що раптом притихла, зачаїлася.
– У моїх батьків ще семеро дітей. Я мала б їм допомагати. А мені… Мені, бачте, літати захотілося. Вчитися, виступати на сцені. Коли я була маленькою, дуже любила слухати троїстих музик. У нас був старий-старий музика, трохи схожий на Бога. Він на всіх інструментах грав. А я найбільше любила, коли він скрипку до рук брав. Слухаю, бувало, і плачу. А дівчата сміються, кажуть, ти, Вітько, з якимось бзіком у голові. Ну чого ж тут плакати? А я сама не знаю, чого. Слухаю – і плачу. Може, я справді ненормальна? Якби була нормальною, то й Едик не покинув би? Правда ж?
– Неправда ж. Давай-но ми з тобою розкладемо рівненько твою ситуацію та й подивимося, що в нас вийде. Отже, найперше – жити тобі є де?
– Немає. Ми ж вам за жоден місяць так і не заплатили. Це ж уже які борги. А тепер, коли я сама…
– Віко, ти мене слухаєш? Отже, жити тобі є де? Є. Тільки не задимлюй мені більш кімнату, я терпіти не можу цигаркового диму. З голоду ми з тобою не помремо? Авжеж, не помремо. Це я тобі гарантую. Одягатися не обов’язково, як англійська королева Єлизавета, можна і трохи скромніше. Колись, коли станеш відомою скрипалькою, отоді вже… Ну гаразд, гаразд – далеко заглядати не будемо. Але що ми бачимо в результаті? Що все-все складеться добре! З Едика толку все одно, як з бика молока. Але як дуже вже захочеш і будеш наполягати, щоб його повернути… Хм… Ти знаєш, що я відьма?
– Ви… Ви ві-відьма? – Віка округлила заплакані очі.
– А ти й не помітила? Ну, може, не зовсім відьма, але трохи є. От як приготую вересового меду та як напою твого Едика – прибіжить, як миленький, до ніжок твоїх упаде, ручки цілувати буде. Зрозуміє, що немає за тебе кращої. Чи як ти казала? Кльовішої і… як там ще? Ну? Підкажи… Так-так, і крутішої, і суперовішої! І головне – талановитішої. От побачиш! А зараз давай-но таки спустимося до моєї «ластівоньки» і заберемо у неї варення. Зелений чай з вишневим варенням – це найкращі ліки від депресії.
– Супер! – усміхається Віка і пригладжує на голові розкуйовдженого сіро-буро-малинового «їжачка». – Ви така класна відьма! А… Отим своїм вересовим медом колись уже причаровували когось? Чи він і без всяких там чарів-барів-розтабарів за вами бігав, до ваших ніжок падав?
– Аякже. І бігав, і падав, і… Піду-но я нарешті ванну прийму.
– А тоді розкажете?
– Якщо згадаю.
Дана довго ніжиться у теплій воді. А коли виходить, Віка вже спить. Маленька, сплакана, зраджена і така талановита. Як там вона сказала? «Якби ви знали, як тяжко втрачати того, кого любиш…»