Колектив Богдана Певного – то театральна перлинка, сучасна легенда, про яку говорять далеко за межами Волині. І Ян Загурський при всьому його польсько-єврейському гонорі не міг не визнати, що говорять недарма. Одержимий сценою, він умів оцінити й акторський хист, і режисуру. Але сам Загурський не мав театральної освіти. На відміну від Миколи Певного, який ще в юності отримав блискучий вишкіл, а потім і чудову практику. Та чого там гріха таїти, цей театр викликав у Яна Загурського не тільки захоплення, але й велику білу заздрість. Він їхав не просто зустрітися з корифеєм, подивитися вистави, але й щоб перейняти деякі режисерські ходи Певного, приглянутися пильним оком до гри його провідних акторів, послухати хор та оркестр, створені при театрі. Одне слово, повчитися.
Традиційно певнівці розпочинають сезон «Наталкою Полтавкою». Обіцяють повторити її і цього разу. В репертуарі Загурського також є ця вистава, бачив він ще й інші постановки найпопулярнішої п’єси Івана Котляревського. Але що за диво, що за магія ця луцька «Наталка Полтавка»! Заради неї таки варто їхати аж з іншого краю Речі Посполитої. Бо де ще почуєш таке меццо-сопрано, як у Ніни Певної! Та й хто ще може так передати полтавський колорит, як уродженець Полтавщини Микола Певний!
Незважаючи на те, що Луцьк із провінційного закутка Російської імперії почав стрімко підніматися до воєводського рівня Речі Посполитої, він мав особливий український шарм, сильне і цікаве національне середовище. Осереддям його патріотичної громади стала наддніпрянська політична еміграція, яка оселилася в місті після того, як армія УНР зазнала поразки і на велику Україну прийшла радянська влада.
Певні приїхали до Луцька 1928 року. Відтоді й почалася біографія першого на Волині українського театру. Спочатку колектив, організований Миколою Певним, мав статус драматичного гуртка, але всього за два роки переріс у професійний театр. Що й закономірно: блискучому і вже визнаному на українських теренах професіоналові тісно було в аматорських рамках, йому хотілося працювати на повну силу.
Микола – уродженець Полтавщини, навчався у Варшавській Політехніці, звідки його забрали на світову війну – з перших же її днів, був поранений, лікувався, отримав театральну освіту на драматичних курсах Райгофа у Петербурзі. Зразу ж потому був прийнятий до Московського художнього театру, де мав чудову перспективу, але кинув його і того ж таки 1918 року переїхав до Києва, в Державний європейський український театр. Тоді – армія УНР. А вже на початку двадцятих років він – актор першого професійного театру на Закарпатті, що за Сен-Жерменською мирною угодою опинилося у складі Чехословаччини. У червні 1921 року фонд президента Чехословаччини виділив 250 тисяч корун на підтримку ужгородського «Руського театру». Це й дало змогу аматорському колективу стати професійним і навіть запросити на директорську посаду корифея української сцени Миколу Садовського. А Садовський своєю чергою для зміцнення трупи запросив кількох професійних акторів, вояків армії УНР, які були інтерновані, таким чином, по суті, визволивши їх з полону. Серед них і Микола Певний.
Ніна народилася на Вінниччині. Закінчила Бестужевські курси в Одесі, знала кілька мов і мала унікальний голос. Сам знаменитий Олександр Кошиць, зачарований її меццо-сопрано, запросив Ніну до Української республіканської капели, створеної разом із Кирилом Стеценком в роки Директорії. З цим колективом, найкращим на той час в Україні, Ніна Машкевич об’їздила майже всю Західну Європу – Англію, Бельгію, Голландію, Ірландію, Німеччину, Францію, Швецію, Чехію…
Після того, як на великій Україні було встановлено радянську владу, Олександр Кошиць не повернувся до Києва. Частина капели, вісімнадцять співаків та музикантів, знайшла прихисток у Чехословаччині, точніше – на Закарпатті, куди їх запросила тамтешня «Просвіта». В Ужгороді Ніна з однодумцями створила музично-драматичне товариство «Кобзар», на основі якого невдовзі і постав «Руський театр». У ньому Ніна була першою виконавицею ролі Наталки Полтавки, там і зустріла Миколу Певного. Спільна справа, залюбленість у мистецтво і велике кохання назавжди поєднало дві патріотичні витончені артистичні натури.