З чехословацького Ужгорода подружжя Певних поїхало до польської Варшави. Там Микола працював у редакції «Української ниви», яку редагував його брат Петро. Після того, як редакція змінила адресу з Варшавської на Луцьку, на Волинь приїхали і Певні. І зразу ж узялися за наймилішу для себе справу – театральну.
Відкриття нового театрального сезону – в приміщенні «Рідної хати». Після показу вистави «Наталка Полтавка» виступили кілька промовців. Серед них і Петро Певний, брат режисера, журналіст, голова Волинського об’єднання українців, та Микола Маслов, юрист, президент «Рідної хати» і засновник ще цілої низки українських патріотичних організацій у Луцьку. Обидва вони – уродженці Полтавщини, колишні військовики армії УНР, а нині ще й посли до Польського сейму від Волині. Їхні промови – короткі, але емоційні, пристрасні і зворушливі. Отець Павло Пащевський, настоятель Хрестовоздвиженької, єдиної в місті православної церкви, у якій богослужіння правилися українською мовою, благословив театр «на новий подвижницький рік».
Дана приголомшена. Вона ще ніколи не бачила таких поважних людей, не чула таких слів, таких закликів. Та ніколи й не задумувалася особливо, хто вона, чого це в її селі всі розмовляють і співають однією мовою, тутейшою, а вчаться діти у школі то російською, то польською. Ці промови – друге її потрясіння за один вечір. Від них переверталася душа. Чомусь згадалася розповідь Юрка про Львівський університет Яна Казимира, його слова: «А коли ж у нас буде по-нашому? Коли?!».
Перше ж потрясіння було від голосу Ніни Певної – слухаючи актрису, ніяк не могла стримати сліз, витирала їх, а вони котилися й котилися градом. Дивно, думала, Ніна Певна також уже не дуже молода, їй приблизно стільки ж, як і Талі Загурській, десь під сорок, а голос такий свіжий, такий сильний і гнучкий. Якби вона, Дана, могла так співати!
Промовці подякували Миколі Певному і його колективу за велику просвітницьку роботу й естетичну насолоду, яку вони дарують людям, і звернулися до меценатів, аби ті любили українське мистецтво «не тільки до глибини душі, але й до глибини кишені». Меценати, як почула Дана з розмови двох поважних чоловіків, одягнутих у світлі костюми й при краватках, – переважно члени Волинського українського театрального товариства. Це товариство заради того й було створене на початку тридцятих років у Луцьку, щоб підтримувати театр фінансово.
– Меценати, яким і самим не завжди є що жувати, – пожартував один з чоловіків. – Так-так, пане Модесте. Не такі ми багаті, щоб могли осипати театр грошима. Іноді й посеред свят на пісну дієту доводиться переходити. Але свою справу робимо. Стукаємо у двері заможних міщан, урядовців, підприємців, – отак по грошу і збираємо. Сказано ж у Біблії: стукайте – і вам відчинять. А без нашої підтримки Миколі Певному довелося б таки непереливки. Місцеві селяни, затуркані то Москвою, то Варшавою, то своїми ж п’явками, – бідні, як церковні миші. Театр їздить по селах більш для підняття їхнього духу, ніж за заробітком. Іноді взагалі безплатні вистави показує. Та й у місті не дуже заробиш. Що то є, пане Модесте, п’ятдесят грошів чи й один злотий за квиток на виставу? Ну що то є?! От у польському театрі вхід за п’ять злотих і п’ятдесят грошів. То вже солідно. Та ще й Міністерство віросповідань і освіти їх щедро обдаровує, і міська влада не скупиться.
– Маєте рацію, пане Іване, маєте рацію, – погодився той, кого назвали Модестом. – Дуже непросто Миколі Певному триматися на плаву. Якби не його одержимість, не бажання прислужитися рідній культурі… Але він не покладається тільки на пожертви. Має вже гіркий урок з Ужгорода. Там, кажуть, театр був, поки крутилися гроші від чехословацької влади. А закінчилися гроші – і все. Тож старається сам заробляти, крім вистав, ще й концерти організовує. Такого хору, як при нашому театрі, бігме, ще пошукати. Та й оркестр який! Шкода мені тільки, що за тими клопотами не має часу пан Певний реалізувати свій акторський талант. А то талант від Бога, як і в його дружини.
Після вистави та виступів усіх артистів – і своїх, і гостей – запросили на невеликий фуршет. Його влаштували там же, у клубі «Рідна хата» на вулиці Августина Кордецького. Все по-домашньому: вино власного виробництва, канапки, яблука, груші, печиво і пиріжки до чаю.
Як це зазвичай буває серед мистецького люду, після скромної трапези розпочалися творчі експромти. Хтось співав, хтось декламував, хтось читав епіграми і сипав дружніми шаржами на колег. З усіх боків лунали компліменти на адресу Ніни Певної, яка ось уже стільки років незмінно виконувала роль Наталки і знову полонила публіку своїм співом.