Ян Загурський похвалився: у його трупі також є актриса ну просто таки з янгольським голосом. Вона, щоправда, не має музичної освіти, як високоповажна пані Ніна, виросла у поліському селі, в звичайній селянській родині, але співає так, що серце тьохкає. Не дівчина, а справжній діамант, тільки поки що без оправи. І підштовхнув Дану:
– Ану покажи, дитинко моя, вельми поважному панству, як ти вмієш співати.
Дана спалахнула, зніяковіла і ледь не втекла з-за столу – як це можна, щоб вона… щоб перед такими відомими людьми та ще й після Ніни Певної. Тієї самої Ніни Певної, яку глядачі сьогодні буквально осипали осінніми квітами і ледь не винесли на руках зі сцени! Та ж її, селючку, засміють. Але Яна Загурського, розігрітого третьою чаркою «за прекрасних панєнок», уже не можна було зупинити.
– Дитинко моя! Не треба червоніти, як засватана дівка перед старостами! Скромність прикрашає людину тільки тоді, коли її більш нічим прикрасити. А це не те, що підходить актрисі Дані Ясницькій, зовсім не те, холєра ясна! Отож прошу до співу, панєнко!
– Що мені співати? – прошепотіла Дана, відчуваючи, як від страху дерев’яніє все тіло.
– А що хочеш, – підбадьорливо усміхнулася Ніна. – Ти ж, мабуть, знаєш багато народних пісень. От і заспівай. Добре б якусь волинську. Та ти не хвилюйся так, тут усі свої.
Дана вхопилася за ту усмішку, як потопаючий за рятівний круг. І заспівала.
Пісня ніби сама випурхнула з грудей. Якби хтось запитав, чому Дана заспівала саме її, вона б не змогла пояснити. Це вже пізніше вона зрозуміє, що її підсвідомість зробила дуже правильний вибір: ця пісня з високими нотами давала їй можливість продемонструвати свій перший голос, який пізніше Ніна Певна визначить, як колоратурне сопрано. А тоді вона просто підійшла до Дани, вручила один зі своїх найпишніших букетів і запропонувала:
– Я б хотіла підібрати оправу до цього чудового діаманту. Ти не проти попрацювати зі мною?
Чи вона не проти?! Господи! Та чи ж вона несповна розуму, щоб відмовитися від такої пропозиції?
Таким Яна Загурського Дана ще не бачила. Він не порушив етикет – відбув, як і годиться чемному гостеві, застілля, на всі боки розсипав компліменти, розказував про останні ролі своєї чарівної Талочки. А вже по всьому, коли відвів Талу до родичів, повернувся до готелю «Ренесанс», де оселилася його трупа, і як розлючений голодний тигр у клітку з кроликами, ввірвався у номер, де поселилася Дана.
– Нєх тебе холєра вузьме! Хто тобі позволям?! Хто позволям, глупа кура?!
– Це я дурна курка?! – образилася Дана.
– А хто єще, холєра ясна?! Хто єщє, як не ти?!
Авжеж, не тямився Загурський, треба бути дурною безмозкою куркою, щоб зробити такий вибір. Та чи вона не тямить, що той український театр – то самі старці? Бо що то за платня – 120 злотих? То ніц не пеньонзи. Та і тих старцівських пеньонзів три десятки артистів місяцями не бачать – живуть тільки своїм артистичним гонором та божим духом. Бо як їх можуть підтримати місцеві селяни, ці нещасні, які й самі часто перебиваються з хліба на воду? Ну збере театр кілька злотих за виставу, ну додадуть йому іноді ще трохи бульби, буряків або й грудку масла. Та якби він надіявся на таких глядачів, як у Певного, то вже давно пішов би по білому світу з торбами, а не з виставами. Нє, він теж любить українські п’єси, дуже любить. І ставить їх. Але ж за щось ще й треба жити. А для цього треба крутитися. Авжеж, він, Ян Загурський, має пеньонзи, не стільки, як хотілося б, але має. І завжди буде мати, бо євреї і поляки багатші, а він розумніший, розсудливіший і далекоглядніший, ніж цей хвалений-перехвалений Микола Певний.
Дана мовчала. Нічого нового їй не сказав Ян Загурський. Нічогісінько. Коли вона давала згоду залишитися, то вже знала про труднощі театру Певного – і з розмови тих двох чоловіків, які були на виставі, і з деяких фраз під час вечірки. Але чого це мало її зупинити? Від самої думки, що їй береться поставити голос сама Ніна Певна, що з часом вона сама буде виступати на сцені поруч з Ніною, вже хотілося співати на весь світ. Зрештою, що вона винна Янові Загурському? Він також ще й не заплатив їй нічого, хіба на переїзд і харчі витратився, і єврейської мови поки що не навчив. Підійшла, глянула йому в очі.
– Дякую вам, пане Яне! Але я… не зможу вивчити єврейську мову. Я хочу грати українською.