Так Дана взялася студіювати гімназійну програму. Пізніше, коли видужала, але, як казала Ніна Певна, голос ще був на карантині, навіть ходила на заняття. Викладачі приязно зустріли молоду актрису вже негімназійного віку. Навчання в гімназії було платним, але для Дани зробили виняток. Хоча, як дізналася вона пізніше, це був не такий уже й виняток – навчальний заклад не раз брав під своє крило здібних дітей, які прагнули мати українську освіту.
Добіг кінця вже традиційно плаксивий волинський червень. А разом з ним – і мандрівний театральний сезон. Трупа Миколи Певного повернулася з Острога до Луцька якраз тоді, коли літо нагадало про свої гарячі обов’язки, розмело небесним віником бруднуваті хмари і нарешті вивело на авансцену таке довгождане сонце. Артисти тішилися, як діти: наблукалися моквою, то хоч відпочиватимуть за ясниці. Ніна Певна запропонувала перед тим, як розбігтися-роз’їхатися на літні канікули, дати для лучан прощальний концерт.
Концерти певнівці організовували нерідко впродовж усього року, адже мали і свій оркестр, і талановитих співаків, і навіть хореографічну групу. Публіка дуже любила такі дійства. А для театру це був один зі способів заробити додаткові гроші, яких постійно бракувало, і прорекламувати свою драматургічну програму. Частенько саме з концертів розпочиналися їхні маленькі гастролі в тому чи іншому населеному пункті: спочатку в містечку чи селі артисти влаштовували виступ музикантів і вокалістів, а вже після того глядачі, «розігріті» музикою та співом і познайомлені з колективом, приходили на виставу.
Цього разу концерт, заключний акорд сезону, вирішено було дати у публічному саду, де зазвичай проходили народні гуляння і різні культурні заходи Луцька. Цей публічний сад біля Свято-Троїцького собору з’явився у місті ще на початку століття. Його закладали ландшафтний пейзажист з Києва Рудольф Троцке та місцевий садівник, чех Всеволод Влко. Чимало відомих містян мали у саду свої іменні дерева, за якими самі ж і доглядали. Ще тоді на площі Парадній збудували і сцену для оркестру, який грав щовихідного і в свята.
У складні й затяжні воєнні часи сад дуже занепав. Але за Другої Речі Посполитої воєводство взялося за його упорядкування. Знову залунали мелодії оркестру, було вимощено ошатні доріжки, розбито клумби, навіть встановлено кіоски. Разом з тим постали і символи нової влади: 1935 року на площі першого президента Польщі Габріеля Нарутовича (так тепер називався колишній майдан Парадний), в оточенні унікальних пірамідальних дубів, рідкісних на волинських теренах сріблястих ялин та багатолітніх лип з’явився пам’ятник Юзефу Пілсудському. Якому, втім, суджено було простояти тут всього чотири роки.
В першу погожу липневу неділю, після богослужінь у храмах, з публічного саду полинули закличні мелодії театрального оркестру. А невдовзі розпочався концерт. Актори співали пісні з українських вистав, а Ніна Певна ще й із «Мірандоліни» Карла Гольдоні і «Тартюфа» Морльєра – нових постановок, що недавно з’явилися в репертуарі театру. Дана, як рибка у воді, почувалася серед народних пісень.
Такої кількості шанувальників Дана ще ніколи не бачила. Як добре, думала, що пан Певний обрав для концерту міський сад, бо стільки людей не вмістила б жодна зала. Здавалося, що мало не все місто заповнило і площу Нарутовича, і територію саду. Чимало людей стояли навіть за його аркою, на прилеглих вулицях.
Дана сама не могла збагнути, чому, яким чином її погляд вихопив з такої маси різношерстої публіки саме цю жінку в синій у білий горошок блузці і вишуканому білому капелюшку з букетиком синіх квітів. Може, тому, що під час Даниного виступу вона почала вперто пробиватися через натовп до сцени і вже цим привернула до себе увагу. Наближалася, поквапливо розштовхуючи людей, і при цьому не відривала погляду від Дани. У її розширених очах було щось таке, ніби жінка не могла повірити в Данине існування, ніби перед нею не дівчина, а свята, що раптом зійшла з ікони. Дана ледь не збилася під час співу, хоч знала пісню з дитинства. Ця жінка ніби гіпнотизувала її своїм дивним поглядом і водночас трохи лякала. На якусь мить здалося, що десь вона бачила цю елегантну пані. Але де і коли?
Тільки Дана зійшла зі сцени й оперлася позад неї об стовбур розлогої липи, а жінка вже перед нею.
– Олесю!
Вона ніби не крикнула, а видихнула це слово, але якось так тужно, печально і здивовано, ніби зойкнула, зраділа і сплакнула водночас. В очах зблиснули сльози. Але сльози радості чи відчаю, Дані важко було збагнути.