– Олесю! Дівчинко моя! А я зразу сама собі повірити не могла. Якраз вийшла із собору і почула твій голос. Ну хіба ж би я не впізнала твій голос? Але все одно мучив сумнів. Поки добралася до тебе, душа перетліла, серце тисячу разів зупинялося. Але це таки ти. Ти, Олесю!
Дана відсахнулася, відійшла вбік.
– Що все це значить? Як це розуміти, Оленятко? Ти не хочеш бачити рідну маму? Але чому? – у великих світло-карих з горіховими іскринками очах жінки знову забриніли сльози. – Чому, чому?! Чим я тебе образила, донечко?
– Дуже перепрошую, але пані помиляється. Ви мене з кимось сплутали. Я не Олеся.
Дана відступила за липу. Але жінка не відставала, рушила слідом. І чого вона до неї причепилася ця божевільна? Якась Олеся… якесь Оленятко… Що тільки не здатні вигадати такі екзальтовані пані. А їй зараз треба з оркестром виступати.
– Господи! Що ти говориш?! Як ти так можеш?! Що він з тобою зробив? Що він зробив з моєю дитиною?!
Жінка заплакала, кинулася до Дани, вперто намагалася обняти її. Але Дана знову ухилилася і безпорадно оглянулася. Що ж їй робити? Хтось же має забрати цю жінку, що явно не при своєму розумі. На них почали оглядатися. З-за сцени наблизилися двоє поліціянтів. Ними, виявляється, був оточений весь сад. Микола Певний попереджав про те, що концерт проходитиме під недремним оком поліції, бо дозвіл дозволом, але влада має бути на сторожі – мало що може втяти цей не вельми надійний український театр та ще й при такому великому скупченні народу. Жінка, вгледівши поліціянтів, чомусь раптом злякалася, затремтіла, запанікувала, відсахнулася від Дани, здалося навіть, що зібралася втікати. Таки справді побігла. Але поліціянт ухопив її за руку.
– Пані, то єсть ваша цурка? Цо таке вона втяла, цо пані так верескує? – грізно глянув на обох страж порядку
– Я не знаю цієї жінки, вона обізналася чи з кимось мене сплутала, – стенула плечима Дана.
Жінка пронизала її повними сліз очима, але нічого не сказала – хапнула ротом повітря і раптом почала падати.
– Лікаря! – крикнув хтось з артистів, які стояли за сценою, чекаючи на свій вихід. – У пані, вочевидь, сонячний удар. Он як спекотно, а тут стільки людей, така задуха.
Поліцейський неквапно взяв металеву баклажку, причеплену до його форменного паска, лийнув з неї на бліде обличчя жінки. Вона відкрила очі, але нічого не говорила, тільки водила безтямним поглядом по людях, які стояли навколо, ніби когось шукала. Але Дани серед них уже не було.
– Я проведу вас додому, – запропонував раптом другий поліцейський і подав жінці руку. – Прошу пані, вставайте! Помаленьку, потихеньку, ось так! Де пані мешкає? Ні-ні, саму я вас не відпущу. Доставлю вас під охороною, заодно і протокол складу.
Дана тим часом разом із Устиною, з якою вони жили в її родичів, уже вибігала із саду і спускалася Градним Узвозом до річки. Вони ще перед концертом домовилися прогулятися до замку, може, навіть скупатися у Стиру. Завтра дівчата попрощаються до наступного театрального сезону – Устина поїде до Рівного, де живуть її батьки, а Дана – до своїх у Туричі. Вона надіслала додому кілька листів, але на жоден не отримала відповіді. Сердяться, мабуть, досі. Авжеж, сердяться. Хто ще в селі зробив би таке, як вона? Ніхто. Та як би вони її не зустріли, що б не казали, але як же вона скучила за мамою й татом, за Димкою, за своїми Туричами. Страшенно скучила! Ну не розстріляють же її там за те, що за Степця заміж не вийшла! Та й Юрко… Де б він не був, але ж мусів за цей час навідатися до своєї мами.
Перед самою брамою замку Любарта, під старим ясеном, дорогу перегородив якийсь хлопець – розкинув руки для обіймів, розцвів широкою усмішкою.
– Скільки літ, скільки зим! Боже, якою ж ти красунею стала! Справжня панянка! Прилетіла з Кракова на вакації?
– Еге ж, прилетіла на акації, сяду на найвищій гілці і буду співати: «Кар-кар-кар». А що, у Луцьку всі хлопці так знайомляться з дівчатами?
– Олесю! Хіба ти мене не впізнала? Я Вадим. Ми ж разом ходили на хореографію? Навіть танцювали в парі!
– Вигадали б, пане Вадиме, щось простіше! Я не люблю, коли брешуть. І звати мене не Олесею.
Дана смикнула Устинку за руку, вони повернулися на Замкову площу і пішли бруківкою назад.
– Треба ж таке вигадати! Мабуть, був у саду, неподалік від сцени, коли та пані на мене налетіла. Почув, що вона називала мене Олесею, от і пішов слідом за нами, а тоді забіг наперед, вирішив приклеїтися, – сказала зі сміхом Устинці. – От хитрун! Хай тепер до залізної брами клеїться.
Увечері довго не могла заснути, перед очима поставало село, тато з мамою, Димка, Юрко… Думка про Юрка не йшла з голови. Ніч така місячна, що й справді – хоч голки збирай. Це б їм стояти вдвох десь під деревом, воркувати, мліти в обіймах. А вона навіть не знає, де він, що з ним. Може, зараз так само дивиться у небо на оцей величезний місяць? Може, так само тужить за нею, як вона за ним? Кажуть же, що закохані завжди відчувають одне одного навіть на великій відстані, навіть на різних кінцях землі, бо ж їхні серця завжди налаштовані на одну енергетичну хвилю.