Люба – найстарша у багатодітній сім’ї, з чотирнадцяти років працювала на миловарні. Щоранку – пішаком вісім кілометрів від села до Млинова і щовечора – стільки ж назад. А платня – курям на сміх. Коли молодь, шість десятків хлопців і дівчат з маленьких підприємств – миловарні, олійниці, пекарні – організувала ходу від містечка до села Берегів, Люба йшла однією з перших. Двадцять троє протестувальників потрапили після того до в’язниць, у камери для політичних. Серед них і Люба. Ніхто жодного разу не провідав її. Мабуть, бідній родині не було як приїхати і не було що принести. Тож вузлики з харчами, які Дана їй віддавала, допомогли Любі вижити.
А наприкінці літа вони розлучилися. Любу звільнили, а Дану перевели до Дубна. Перевели й ніби забули. Не викликали на допити, нічого не пропонували, але й не відпускали.
Дану арештували в Речі Посполитій, а звільнили вже в Радянському Союзі. Вересень 1939-го знову змінив кордони етнічних земель – той, що відділяв Волинь від радянської України, зник, зате проліг інший, по річці Буг, – між Волинню та Польщею, яка тепер стала для волинян зарубіжною державою. Змінився і Луцьк. У міському саду знесли пам’ятник Пілсудському, на вулицях, вже вкотре перейменованих, не стало польських написів – їх замінили російські.
Дана пішла на колишню квартиру. Тітка Ганна тільки руками розвела: авжеж, Устинка ще недавно, зовсім недавно, була тут, приїхала до Луцька на початку вересня, як завше після канікул, готувалася до відкриття десятого сезону, казала, що воно буде якесь особливе, бо ж то ювілей, але все так несподівано змінилося, так раптово, прийшла нова влада і закрила театр, сказала, що він якийсь не такий, – шкідливий, занепадницький, націоналістичний. Багато відомих людей виїхали до Варшави, з ними і дехто з акторів. Частина їх залишилася і сподівається потрапити до нового театру, який совєти скоро відкриють – йому обіцяють передати приміщення колишнього міського, польського. Але Устинка не вірить, що її туди візьмуть, повернулася до батьків, сказала, що з неї досить сцени – може, піде вчителькою до школи, бо ж тепер уже будуть українські школи, а може, й щось інше вибере.
Дана не могла повірити: як то так? Та ж то був український театр! Він вистояв за Польщі, а тепер, коли Луцьк став українським, його заборонили? А де ж Ніна і Микола Певні – також виїхали? Устинчина тітка того не знала. Вона не дуже вчащала в театр і знала про нього тільки зі слів Устинки.
Певні були ще вдома. Такими Дана їх ніколи не бачила: притихлі, як настрашені діти, розгублені, пригнічені. Микола мовчки перекладає книжки з поличок на стіл, зв’язує їх у стоси, Ніна звільняє шафу від одягу. Побачила Дану, аж засяяла, обняла, притиснула до грудей.
– Дівчинко моя! Як я рада, що ти повернулася! А ми от… збираємося…
Пояснила: брат Миколи Петро виїхав до Варшави. Зіночка його залишилася у Луцьку, але – Божечку ж мій! – чи виживе. Коли чоловіка арештували, вона, бідна, так стривожилася, що напівроздягнена бігла через усе місто, щоб повідомити про це Миколу. Тяжке нервове потрясіння плюс застуда – от і мучиться тепер бідолашна. І Богданчик їхній, Нінин хрещеник, тут – у Зіниних батьків, у Миців. Петро дуже переживав, що їде без дружини і сина, але залишатися ніяк не міг. Кликав і Миколу та Ніну, казав, що від радянської влади їм нічого доброго чекати не варто. Але Микола сказав: «Ми ж українські артисти. Чого нам боятися?». О, вони так переживали за театр, так переживали! Ніяк не могли змиритися з думкою, що його вже не буде, все сподівалися, що це якесь дике непорозуміння з його закриттям, скоро все владнається, їх перепросять і запросять назад – на носі ж відкриття десятого сезону.
Не перепросили. Не запросили. Тепер стало очевидним, що Петро мав рацію. Недавно велику групу місцевої інтелігенції – громадських діячів, викладачів української гімназії – арештували, повантажили у товарняк і відправили в невідомому напрямку. Серед них – колишня сенаторка Олена Левчанівська. Її донька Ірина всі кабінети оббігала, щоб дізнатися хоча б, куди повезли маму. Але ніхто їй нічого так і не сказав.
Мав рацію Петро – треба було виїжджати разом з ним. Але що тепер про це говорити? Шлях до Варшави уже перекрито, кордон між СРСР і Польщею на замку, через нього і пташка не перелетить. Вони втратили шанс. Тепер ось збираються до Києва. Збираються, але чи встигнуть… Багатьох уже забрали.