Заходили до мене і кавалєри твої, оті спуденти. Обидва, але не разом. Отой чибуристий, Лесик-Телесик, літом приїжджав. Он кохту мені привіз. І чого, скажи, Богоданцю, він мені подарки робить? Може, сватати мене збирається?
Димка сміється, аж закашлюється. Витирає долонею сльози, обнімає Дану за плечі, стишує голос.
– А Юрка довго не було. Як ти поїхала, то і його як щезник ухопив. Плентухи сільські тарабанили, що ви разом кудись повіялися. Казали, то він тебе уночі перед весіллєм викрав. Вліз через вікно, силою взяв з хати та й подався у світ. І я, було, купилася на ті ябедини, навіть пораділа, що ти десь з любим та милим серцю. А він тіко з цього літа став навідуватися у село, скіко бував у Катерини, стіко і до мене заходив. Вельми сумує він за тобою, Богоданцю. Ой, вельми… Шукає, але, певно, не там. Казала я йому, що ти у місті. А в якому, і сама не знала. Настина, годзікало таке, а тут як затменє Боже найшло на неї, як рогатниця зробилася. Зорабив, каже, той Книга неїну доцю, зурочив, то хай теперка тоже мучиться. Ніколи він її не знайде. І Митро мовчав. Мо’, Настина примусила, мо’, тоже сердитий на Книгу, що через него його їдиначка з дому пішла, а мо’, й пісьом твоїх не бачив. А хто його знає. Жінка у симні – шия, у який бік схоче, у той і поверне свого чоловіка.
Дані прикро до сліз. Чого ж це Юрко нічого про неї не знає? Чого невідь-де шукає? Вона ж йому писала. Якщо його не було в селі, то була його мама. Сховала, значить, тітка Катерина її листи, рідного сина надурила. За що ж вона її так не любить? За колишнє суперництво з Настиною за Митра? Але що поганого їй Дана зробила? Чим не догодила?
Цілу зиму Настина не виходила з літнівки. Грілася біля печі, що наповнювала єдину кімнатку теплом тільки доти, доки в ній горіли дрова. А як тільки вогонь згасав, з усіх кутків починав підповзати холод, бо утлі стіни не могли втримати тепло. Говорила сама з собою, співала. Часом її розум просвітлювався і вона згадувала імена, події, поривалася до роботи, але тут же забувала, що має робити.
Та як тільки зійшли сніги й вітер приніс через відчинені двері запах пробудженого лісу і ріллі, Настина якось враз стрепенулася, ожила, вийшла на подвір’я, спираючись на сучкувату ключку. На свій будинок, що поблискував під весняним сонцем білим бляшаним дахом та новенькою вивіскою «Туричівська сільська рада», навіть не подивилася. Стояла і нюхала повітря, як лісовий звір, що вперше після довгої зимової сплячки вибрався на волю з тісного підземного лігва.
Що вона нанюхала, куди покликав її вловлений чутливим до земних ароматів носом запах? Пішла за ним і як у воду канула. Дана оббігала всеньке село, а знайшла її аж увечері за селом. Омелян Горайчук орав у полі трактором і бачив, як Настина ходила, наче чорний грак, колишньою своєю землею і щось говорила – чи то сама до себе, чи до тієї земельки, що тепер стала колгоспною. Він і сказав Дані, де шукати матір.
Ці мандри повторювалися кожен день. Дійшло до голови колгоспу. Купріян Рабенчук власною поважною (понад центнер ваги!) персоною приїхав до літнівки Ясницьких. Став на порозі, обмацав Дану масним поглядом, зупинився на грудях, ковзнув донизу, хтиво облизнувся, криво усміхнувся.
– Хм… Скажи своїй матері – хай перестане баламутити. Нам уже з району був сигнал, що вона проти колгоспу виступає, вимагає повернути їй землю, людей, значить, агітує проти радянської влади. То діло серйозне. Дуже серйозне. Дивись, щоб і ти разом з нею не загриміла туди, де Макар телят не пас. А шкода ж буде такої гарної дупки.
– Вона більш не буде, – пообіцяла Дана і хутко зачинила двері літнівки.
Про Рабенчука селом ходив римований експромт невідомого автора.