Несповідимі путі Господні. Ще два роки тому Михайло Радич став прапорщиком російської армії, потім потрапив у полон до австро-угорців. Тепер його та ж сама російська армія забрала просто зі школи, як австро-угорського вояка, і відправила до свого табору. З такими полоненими особливо не панькалися – його чекав розстріл. Але Михайло твердив, що його, тяжко пораненого і взятого в полон, змусили йти до війська противника, у якому він, зрештою, не так довго і воював – більше вчителював. І саме це дало йому шанс на життя, розстріл замінили новим полоном і тяжкими роботами на спорудженні військових укріплень – оборонних валів і дотів.
Кожного ранку йому здавалося, що це настає його останній день, що він більш не витримає цієї каторги. Нога почала всихати, він ледве ставав на неї. Але не встати – значить, поставити на собі хрест: хто ж буде панькатися з полоненим, який не може працювати? І він стискав зуби, тамував у собі стогін і йшов з барака. Якось стало так кепсько, що вирішив: усе, завтра він не вийде, пора покінчити з цим усім – раз і назавжди. Адже фінал все одно відомий – кожен день у яму вкидали трупи тих, хто не витримав, помер від ран і виснаження. І його це чекає – як не тепер, то вчетвер.
А вночі приснилася Софійка. Стояла за порогом сільської школи, простягала руки до нього, а переступити поріг не могла. Була уже тоненька, як тополинка, в блакитній літній сукенці, яка йому так подобалася. «Отже, уже народила», – подумав Михайло. «Хто у нас – хлопчик чи дівчинка?» – запитав Софію. А вона усміхнулася, так радісно, так щасливо: «Повертайся і побачиш. Ти мусиш повернутися! Чуєш? Мусиш!» І заплакала.
Їх уже не гнали на спорудження укріплень. Повезли на схід. Спочатку у табір під Рівним, тоді в Овруч, звідти до Києва. А далі – довга дорога до Росії. У битком набитому товарняку спалахнув тиф. Хворих полонених викидали з вагонів просто біля колій – щоб вони не заразили інших. Але зараза вже пішла гуляти потягом і її неможливо було зупинити. Михайла Радича також не довезли до станції призначення – разом з кількома вмираючими скинули неподалік від Білгорода.
В коротких перервах між забуттям він прощався з мамою, печально цілував Софійку, наказував берегти дитинку, бо він їй уже не помічник. Але Всевишній знову дав йому шанс. Може, у нього були свої плани щодо раба Божого Михайла Радича? На станцію приїхав старенький сільський священик. Він дізнався, що тут кинуті напризволяще, на вірну смерть полонені, запріг коника і поїхав, щоб відпустити їм їхні гріхи перед тим, як полишать вони цей світ. Замість сповіді, прочитав уже молитву за упокій, а єдиного живого поклав на фурманку і повіз до села. Тим єдиним був Михайло.
Поки отець Онуфрій, сивий, як лунь, і терплячий, як Бог, відпоював його травами та підтримував молитвами, поки старенька паніматка Онися годувала з ложки і чаклувала над раною, що знову відкрилася і загрожувала гангреною, світову війну змінила соціалістична революція, після встановлення радянської влади український Білгород став російським Бєлгородом, а Західна Україна опинилася у складі Речі Посполитої – між нею і Радянською Україною проліг кордон, подолати який годі було й думати. Але він думав. Думав постійно. Ось добереться з Бєлгорода до Києва, почне писати петиції в усі інстанції – йому повинні дати дозвіл на перетин кордону, на повернення додому. Мусять!
Ходіння по кабінетах затягнулося на місяці, потім на два роки. А тим часом хтось ретельно збирав дані про нього самого.
Його навіть не викликали – самі приїхали і забрали до свого всюдисущого відомства. Щоб повідомити, що він, Михайло Радич, – польський шпигун. Їм відомо про нього все: що ще під час навчання у Варшавському політехнічному інституті був відомий своїми націоналістичними поглядами, що під час війни зрадив російську армію, що пізніше був завербований спецслужбою Речі Посполитої. Все це достеменно відомо і оскарженню не підлягає. Та й кому б він поскаржився?
– Господи! Ти стільки разів рятував мене на війні! Ти дав мені стільки пережити і вижити! Ти, як рятівний круг, посилав мені любов і надію. Навіщо? Навіщо, Господи?!