– Олесю! Ти й досі перед люстром крутишся?
– Не кручуся, а дивлюся.
– Та скільки ж можна? От вертихвістка мала!
– Як-як, мамусю? Верти… хвістка? О! Треба пришити мені до спіднички хвостика і тоді я буду лисичкою-вертихвісткою! Дивись, мамусю, дивись: я буду на сцені співати і – ось так! ось так! ось так! Бачиш?
Олеся граційно повертається на всі боки, крутить дупкою, перебирає в повітрі зігнутими у ліктях руками, як лисичка лапками. Ну справжнє тобі звірятко! А голосочок який! Татків голосочок, авжеж, татків, бо Софія ніколи не була сильною у вокалі.
– Мамусю, треба десь знайти рудого хвостика. Хутко-хутко, бо скоро свято.
– Ну от, спіймала маму на слові. Де ж я тобі того рудого хвостика знайду? Хіба доведеться йти до темного лісу та вполювати у ньому лисицю. А тоді відтяти …
– Що?! – Олесині очі, великі, на півобличчя, світло-карі, із зеленими іскринками (геть, як у мами і бабусі Марти), округлюються, наливаються сльозами, сльози скочуються щічками. Дівчинка кидається до Софії, рвучко обнімає її за шию. – Мамусю, не треба йти до лісу! Не треба! І полювати не треба! Хай собі лисичка живе і пісеньку свою співає!
– Дурненька! Я ж пожартувала. Ну хіба ж би твоя мама пішла до лісу з рушницею? Хай там живе собі і наша з тобою лисичка, і всі-всі її родичі лисячі. А ми тобі руденького хвостика змайструємо з чогось. Щось придумаємо.
– Або я буду вдавати, що у мене ззаду хвостик. Так буду вдавати, що всі повірять, ніби він у мене справді є.
Олеся знову біля дзеркала. Знову весела, співає свою пісеньку, розмахує руками, притупує ногами. Від сліз уже й сліду не залишилось. Артистка!
Софія усміхається. Що б вона робила без цієї малої вертихвістки? Як би вона жила? Олеся – її втіха, її сенс життя. Двічі на тиждень дівчинка бігає на уроки музики до пані Баківської. Хтозна, чи стане вона колись піаністкою або співачкою, але якщо їй так подобається, то хай. Софія краще недоїсть, ніж відмовить у чомусь своїй улюблениці. А раптом і справді? Пані Аделя каже, що в Олесі великі артистичні задатки і голос гарний.
Та Олеся не тільки музикувала і співала. Чим тільки вона не захоплювалася! Придумувала музику до віршів, малювала, рік ходила до приватної хореографічної студії. Здавалося, її артистична дорога і справді вже визначена. Іноді Софія уявляла її на великій сцені, з квітами у руках.
Воєводство заохочувало здібних школярів на «східних кресах» до здобування освіти у польських закладах. Тож Олесі Радич, як відмінниці та ще й обдарованій у різних штуках, запропонували безплатне навчання у Холмській гімназії. Софія, яка ледве зводила кніці з кінцями, погодилася. Вона дуже хотіла, щоб донька стала високоосвіченою людиною.
А по закінченні гімназії Олеся поступила до Ягеллонського університету в Кракові. 1926 року у ньому, одному з найстаріших університетів Європи, відкрився факультет української філології. Ця молода галузочка на тілі древнього університету і стала Олесиним вибором. Для її холмських викладачів це було повною несподіванкою. Софія ж зовсім не здивувалася: її Олеся – донька свого тата, якого ніколи не бачила, але про якого стільки знає і якого так обожнює.
З Арсеном Олеся познайомилася в Українській студентській громаді. Виникла вона при Ягеллонському університеті 1930 року, коли до українців було ще досить лояльне ставлення польської влади. У другій половині тридцятих це ставлення змінилося, полонізація «східних кресів» набирала обертів, Українська студентська громада опинилися під пильним контролем польської дефензиви. Але що сильніше влада закручувала гайки в українському питанні, то сильнішим ставав опір. Особливо серед молоді.
Перший арешт Арсена тривав усього кілька днів. Студентів попередили, чим можуть закінчитися їхні промови, порадили остудити гарячі голови, поставили на облік і відпустили. Комісар, який наставляв студентів на путь істини, навіть поплескав одного з хлопців по плечу: авжеж, він розуміє їхній порив, молодості властиво бунтувати, але «цо задуже, то не здраво». Друга зустріч у приміщенні політичної поліції могла обернутися судовим процесом і в’язницею. Тож Арсен вирішив не чекати її – коли почалося полювання на студентських ватажків, почав поспіхом збирати речі. Олеся запропонувала поїхати до її мами – там Арсена шукати не будуть, а проти неї поки що ж не порушували справу.