Віка від несподіванки кожушок на підлогу упустила, стоїть, розгублено дивиться на гостя.
– Щось мені підказує, що ви той самий…
– Святослав! – він підхопив кожушка, накинув на вішак, повісив. – А ви, щось мені також підказує, Віка, бабусин янгол-охоронець?
– Але ж, коли ми розмовляли вчора, ви не говорили, що приїдете.
– Ну, якщо ви так категорично проти мого приїзду, то що ж мені залишається? Тільки одягнутися, забрати валізу, яку я ще й не відкривав, а в ній є щось таке, що ви потім пошкодуєте, дуже пошкодуєте, – і…
– Куди?
– Туди! – Назар показує рукою у бік вокзалу.
– Авжеж, так ми вас і відпустили! Правда ж, Дано Дмитрівно? Ану марш на кухню, пане Туди-Сюди! – Віка опанувала собою і підігрує Святославові. – Розпаковуйте свою чарівну валізу – сподіваюся, що у ній справді є щось для нашої сплячої красуні – і будемо їсти омлет по-волинськи і пити чай по-японськи.
Після сніданку обоє всідаються біля Дани. Святослав підсуває до ліжка журнальний столик, ставить на нього ноутбук.
– Зараз я вам буду свою колекцію показувати. Якраз перед зимовим Миколаєм був у Брюсселі. Так, на п’ять днів змотався у справах. Ось бачите?
На моніторі – усміхнений Святослав в обнімку зі статуєю бельгійського хлопчика-дзюркунчика.
– Колись, давним-давно, ще майже шість століть тому, оцей бельгійський голопацок нібито відбився десь від дому, заблукав і зовсім випадково попісяв на порох ворогів, який ті приховали біля мурів. Приховали, ясна річ, щоб зірвати місто. А він, цей малий бешкетник, повторюю, ну зовсім випадково намочив той стратегічний військовий матеріал і звів нанівець усі ворожі наміри. Ось так і було врятовано Брюссель. Вдячні брюссельці не забули про це і спорудили ось цю чарівну бронзову статую-фонтанчик. Тепер юний герой ні на хвилину не перестає пісяти. І поки він пісяє, хай тільки спробує якийсь жорстокий агресор підступитися до славного міста Брюсселя! Хм… Ну як вам?
– Дуже, дуже милий! – усміхається Віка.
– Хто – він чи я?
– Ну, якби ви обидва були роздягнені… А так важко порівняти.
– Гаразд. Наступного разу я сфотографуюся також голяка. Ось побачите, що я миліший, ніж цей малий.
Віка сміється. Дана також не втримується. А Святослав уже «клікає» іншу фотографію.
– А оце Бостон. Я там був, коли ще в університеті вчився. А біля мене – пам’ятник горобцеві. Перепрошую, навпаки – це я біля пам’ятника горобцеві. Колись, також у давнину, ці маленькі сірі пташки врятували американських фермерів від нашестя ненажерливої гусені. Американці думали-думали, як віддячити горобцям, і спорудили ось це скульптурне диво, яким увіковічнили пташиний подвиг.
У Святослава хобі – незвичні пам’ятники рятівникам. Біля одних він зазнимкований сам, фото інших скачані з інтернету. Серед них і пильні гуси, які своїм нічним гелготанням врятували Рим від галлів, за що римляни проголосили їх священними птахами й спорудили на їхню честь велику скульптурну групу, і троянський кінь, зведений відомим скульптором у Туреччині, і до двох десятків монументів, присвячених собакам, – поводирям, пастухам, нянькам, просто відданим друзям і навіть жертвам наукових дослідів Павлова. А вдячні одесити, виявляється, збудували пам’ятник апельсину. Колись цей південний фрукт допоміг їхнім предкам піддобритися до царя, отримати від нього гроші для будівництва порту і таким чином врятувати місто.
Дана слухає Святослава і дивується – вміють же люди бути вдячними! Треба б комусь у Туричах про це розказати. Бо якщо вже говорити про вдячність, то туричівці давно мали б спорудити пам’ятник Бузьковому болоту. А таки заслужило. Скільки разів упродовж всієї історії воно рятувало їх, ховало від чужинців, давало прихисток у найскрутніші періоди життя. За час Другої світової до нього втікали так часто – з усім домашнім скарбом, з худобою – що й після війни корови, призвичаєні до тих маршрутів, бувало, самі завертали на потаємні стежки, і господарі вже знали, де шукати свою пропажу.
Треба їхати в Туричі. От тільки завесніє – і туди. Нічого чекати літа. Віка правильно каже, їй уже далеко не вісімнадцять і це ні для кого не секрет. Отже, треба поспішати, треба встигнути. Встигнути… встигнути… встигнути… Поговорить із сільським головою, з людьми. Не обов’язково, щоб пам’ятник Бузьковому болоту був із бронзи, як статуя хлопчика у Брюсселі, не конче робити його таким великим, як Троянський кінь у Туреччині. Головне – вдячність. І пам’ять.
– Дякую, мій дорогий онучку, за твою арт-терапію. Їй-богу, легше стало. Ніби й температура спала. Гарна у тебе колекція, дуже цікава. У мене теж є дещо для тебе. Поки що ось тут, у голові. Але зачекай трохи… Я тобі такого рятівника підкину! О, такого ти більш ніде у світі не зустрінеш і не сфотографуєш. Ніде! І тобі, доцю, дякую. Давай-но допоможи лежачій бабі Дані перетворитися у ходячу пані, а то лежу тут, як гусінь у коконі. А хто за мене зробить, те що я маю зробити?