Близько опівночі хтось постукав у причілкове вікно. Порожньою кімнатою прокотилася луна, вдарилася об двері, проникла крізь щілину до ванькірчика. Дана стривожено прислухалася. Стукіт повторився. Ще і ще раз.
– Хто там, доню?
Ну от, уже й мама почула. Вона тепер не називає її ні Даною, ні Олесею, тільки донею. Щоб не помилятися і не плутати.
– Спіть, мамо. Я зараз…
Накинула на нічну сорочку кожушок, вийшла у сіни, відсунула засув.
– Чого вам? – запитала крізь ледь прочинені двері.
– Добрий вечір, красотулько!
– А щоб тебе п’яна качка копнула, Мелешку! Який вечір? Ніч уже надворі. Чого це ти вештаєшся такої пори?
– Спасати тебе прийшов. Бо ти ж моя нєвеєста. От! Ніхто не знає, а я знаю. Бо я вістовий, мені положено знати.
– Цс-с-с… Михайлика розбудиш. Що ти там знаєш, спасителю? Тільки говори тихенько.
Мелешко переходить на шепіт, але від хвилювання знову підвищує голос, зривається на дискант.
– Ниньки ввечері приходили з лісу. Ні, не наші хлопці, і не поляки, а ті, що із звьоздами червоними, партизани, значить. Чого приходили? От уже ці жінки! Хіба тєжко здогадатися? Того, чого й усі инші приходять, – за хлібом і салом, ну, мо’, ще й за вдягачкою, бо зима ще колами ходить. Я сам їх бачив. От присій-бо! Та нехай про мене індики брешуть, коли брешу! Йшли, значиться, йшли, а тут два німчури на мотоциклі: «Хальт! Хенде хох!» А ті, ну, що із звьоздами, – пах-пах-пах. Я від страху на землю впав. Не бачив, як вони їх попахкали. А як підвівся, бачу – вони, ну, ті, зі звьоздами, вже вбитих німчурів роздягають, тоді взяли щось з мотоцикла – і дьору через городи. Вони то дали драла, а от що теперка у селі робиться! А там таке робиться! А що ще буде… Сказав мені їден важний чоловік, щоб я оповістив декого, кого треба. Тебе ж треба найперш. Бо ти моя нєвєста. От я і прибіг.
– А чого прибіг? Чим я можу зарадити? Не тягни кота за хвоста, Мелешку, бо я вже в ноги змерзла.
– Завтра, значить, тут буде повне село отих чортів рогатих. Їх сам Вельзевул з пекла має прислати. Так мені той їден чоловік сказав – до чорта, каже, їх тутечки буде. А ти знаєш, хто такий Вельзевул? Нє? Хіба тобі твоя Настина не казала? А мені моя мама колись казала, що Вельзевул найстарший у пеклі. Недавно ті чортяки їдне село спалили. Тоже за те саме – за вбитих німців. І коб то тіко хати? А то ж і людей разом з хатами. Думаєш, нас пошкодують? Треба втікати, спасатися.
Дана не знає, вірити чи не вірити Німчикові. Йому часом наче заходить – почне за здравіє, а кінчить за упокій. А ти вгадуй, де правда, а де вигадка.
– Хто тобі сказав про завтра? – запитала.
– Не мона! – Мелешко злякано затуляє долонею щербатого рота. – Не мона казати! Це секрет, тайна велика. Втікай, красотулько, до лісу! Втікай і мовчи. Я тебе не бачив, ти мене не чула. Хрестися, щоб чорти не підступилися – вони бояться хреста.
– А ти ж чого не втікаєш?
– Ги! – сміється Мелешко. – Мене не зачеплять. Хіба ти забула, красотулько? Я ж хто? Я Німчик. А своїх не б’ють.
У сусідньому дворі зблиснуло світло. Почулося тривожне іржання коня, скрипнула фурманка. Хтось побіг вулицею, мабуть, родичів піднімати. Значить, правда.
Господи! Знову! Ну скільки ж можна? Але сусіди хоч мають на чому втікати – коли в село увійшли німці, всі кинулися до колгоспу розбирати своїх коней та корів, у кожного і фурманка в дворі про запас стояла. А вона приїхала недавно. Що там Мелешко про пекло говорив? Вона його у Черчицях бачила. Вирвалися з нього, у чому були. Досі пані Демська сниться – у чорних штанях і френчі, стоїть, постукує нагайкою по хромових чоботях, а потім тією ж нагайкою показує поліцаям, таким же, як вона, – у френчах і чорних штанях, – де українці живуть, кого вбивати. А жила ж на сусідній вулиці, всіх знала і її всі знали.
І до них приходили. Дана сказала, що вона полька. «А, Ясницька», – глянув один з поліцаїв. Постояли, пошварготіли і пішли. А вона за Михайлика, за маму – і навтікача. Хто їх знає – перевірять, уточнять. Вдруге уже не обдуриш. Йшли придорожними селами, прилісками. Добралися до Туричів. Хата стояла порожньою – голова сільради навіть паперів не встиг забрати, так і валялися, запилюжені і вже прижовклі, на столі. Німці на сільрадівське приміщення не посягнули – зайняли під свій штаб школу. Дана перетягла з напіврозваленої літнівки до ванькірчика ліжко. На ньому і сплять мама з Михайликом. А вона сама на підлозі.