Збожеволіти можна од нього.
Отак напівсплю-напівдрімаю протягом довгої ночі.
Під ранок вітер мовби трохи вщухає. Можна спокійно заснути, але дихати все важче: відчуваю, як кожна клітина мого немічного тіла волає за киснем. Невже я колись звикну до цього кисневого голоду? Невже настане хвилина, коли я не буду відчувати себе рибиною, яку кинули в згубну для неї стихію?
Зовсім розвидняється. Анатолій солодко спить, загорнувшись, наче в кокон, у спальник. Виглядає тільки облуплений ніс та наїжачена щіточка вусів: в полі Анатолій принципово не голиться, обростаючи щетиною, наче їжак, і все на ньому починає стирчати: стирчить ріденька, яку монгола, борідка, стирчать вуса, стирчить на всі боки смоляна непокірна чуприна. Навіть брови заодно наїжачуються, і під ними заповзятими вогниками миготять чорні жарини очей. Чорні очі, чорне волосся, почорніла, обвітрена шкіра, туго напнута на вилицях, — ласкаве сонце України давно не гостювало на ньому.
Хоч сьогодні й неділя, він вирішив сходити в черговий маршрут, і я вчора пообіцяв раніше встати, щоб затопити пічку й скип'ятити воду в трилітровому закіптюженому чайнику.
Сьома година, час вставати.
Вивільняю одну руку, намацую светр. Уся одіж завбачливо складена поряд, бо вдягатись, якщо не хочеш задубіти, треба в міру того, як виповзаєш із спальника: спершу светр, потім пухо-ву куртку, вовняну шапку на голову. Затим теплі лижні штани, дві пари шкарпеток і туристичні, на грубій гумовій підошві, черевики. Одягаюсь, як на пожежу, щоб втримати в тілі хоч рештки тепла, — і притьмом до пічки.
Тут заздалегідь заготовлені дрова, березова кора. Набиваю повну пічку дровами, підмощую кору, беру з десяток сірників, складаю докупи: протяг такий, що одним не підпалиш. Яскраво спалахують сірчані головки, загорається березова кора, в пічці вже гоготить, як у пеклі, і коли б оце піднятися вгору та глянуть донизу, то побачив би величезний вогняний язик, що виривається з металевої труби.
Минає десяток хвилин, і в наметі стає жарко. Пічка малиново світиться, од неї котяться розпечені хвилі. Чайник, зігрівшись, починає тихенько наспівувати, як отой кіт, що примостився на теплій лежанці.
— Порядочок! — Анатолій.
Прокинувшись, він не лежить і секунди. Заведена ще з вечора пружина гіожбурює його з опальника: кілька хвилин і він уже одягнений. Чорна теніска, товстий, домашнього плетіння, светр з верблюжої вовни, який побував на найвищих вершинах Паміру, спортивні штани, а поверх них шорти з міцнющої, як залізо, тканини. Шортів тих, що скоріше нагадують труси, в Анатолія не менше десятка. Перший раз, побачивши Анатолія в оцьому одязі навиворіт: штани — під низом, а зверху — шорти, я не міг утриматись од сміху, та згодом, коли мої власні штани «згоріли» протягом дня на гострому камінні, я вже з заздрістю поглядав на оту деталь туалету.
Найдовше він вовтузиться із взуттям.
Треконі, важкенні альпіністські черевики, мало того, що пошиті з волячої шкіри, ще й підбиті металевими шипами. Щовечора, готуючись до чергового походу, мудрує коло них Анатолій: забиває нові шипи замість загублених, замінює стерті. Бо ніде так не зношується взуття, як в оцих оголених горах. Суцільне каміння, кілометрові поля гострого щебеню, що сунеться погрозливо донизу, досить тільки ступити на нього, — стрибай, не лови гав! — карколомні підйоми і спуски, де недовго і в'язи звернути, — все це чекає на Анатолія. Та в нього є ще одна причина так роздивлятися кожен черевик, перш ніж взути.
— Порядочок! — повторює і йде вмиватись.
Умивається лише крижаною водою: щоб не балувати лице. Аж сюди чутно, як він одпирху-ється. Залазить назад, енергійно витираючи обличчя.
Чайник тим часом видзвонює кришкою, парує, як мініатюрний вулкан. Я не поспішаю заварювати чай: чекаю, поки те зробить Анатолій. Після того, як я одного разу заварив, мені дано відставку:
— Це чай? Це, пробачте, напій для немовлят, а не чай!
І вилив заварку на землю.
Залив знову чайник, закип'ятив, усипав півпачки. Діждавсь, поки настоявся, налив повен кухоль чорнющої, як смола, рідини, всипав, не жаліючи, цукру:
— Оце чайок!
Присьорбував, і чорні очі його блищали од насолоди.
Щовечора, частенько й до півночі, ми з Анатолієм балуємось памірським чайком: обов'язково півпачки заварки на чайник. Випиваємо одну трилітрову посудину, ставимо другу, а буває, що й третю. Обезводнений протягом дня організм спрагло вимагає вологи, і хоч живіт уже бубном обдуло, все одно хочеться пити. «Чай не п'єш, то звідки сила?» — пригадую казахське прислів'я, що його раз по раз промовляли геологи в Бекпакдалі, прибалхаській пустелі, на п'ятдесятиградусній спеці, серед солончаків і барханів. Тут, на Памірі, це прислів'я ще більш доречне: нещадне, майже космічне сонце в піднесеній до неба долині, сухий, мов на вугіллі, вітер, і жодної краплини вологи. Тіло навіть не пітніє: волога просто випаровується з нього, і шкіра стає схожа на почорнілий пергамент. З сумом дивлюсь на свої руки, вкриті потрісканою шкаралущею, губи ж рятую від глибоких, до крові, тріщин губною помадою.