Пулею пробита крышка котелка, Маркитантка юная убита…
Розгорається в пічці, закипає в чайнику, Анатолій заходить знадвору.
— Ну, як? Що-небудь знайшли?
Мовчки підходить до столу (він любить ефектні жести), недбало згортає на край мої турмаліни. Розв'язує рюкзак і кладе щось, загорнене в штормівку.
— Що це?
— А ви розгорніть, — каже недбало.
Кидаюсь до столу, пробую підняти пакунок.
Кілограмів десять, якщо не більше. Розгортаю і обмираю.
Велика лепідолітова троянда, пронизана десятками рубелітів!
— Де?!
— У вашій нірці, шановний.
— Не може бути!.. Я її всю обнишпорив!
— Обнишпорили, та не всю… Чай готовий?.. Порядочок.
Анатолій налива в кухоль чай, сипле, не жаліючи, цукор, а я все ще не можу одірватись од друзи…
Потім цілісіньку ніч мені снитимуться турмаліни, а весь наступний день я тинятимусь табором, наче сновида: перед очима моїми стоятиме пігма-титова жила, особливо одне місце внизу, де, я був впевнений, заховався велетенський погріб, набитий вщерть турмалінами, — в мене починалася типова кам'яна гарячка, якою я вже раз перехворів — на Карадазі, в Криму, і я нічого не міг вдіяти з собою, і все чіплявся до Анатолія, коли він мене ще раз поведе на Тау-Міку. «Ніколи!» — як відрізав, відповів Анатолій, чи то приревнувавши мене до своєї гори, чи то боячись, що я зовсім збожеволію, і я на смерть з ним посварився, і він сказав, що тепер точно знає, чому я забився на Східний Памір, «але не сподівайтесь, не вивезете звідси жодного турмаліна», і невідомо, чим все це скінчилося б, коли б якось серед ночі, прокинувшись, я не глянув на себе збоку, глянув і сказав: «Старий, так недалеко й до білої гарячки! Ти чого сюди приїхав: копать турмаліни чи збирати матеріал для повісті? Отямся, старий!»
І я взяв себе в руки, й помирився з Анатолієм, і невдовзі Як-40 підняв мене до самого неба, підняв та й розгорнув піді мною величезну панораму Східного Паміру, з його суворими горами, з його безлюдними просторами, з його дикими урвищами і сухими, без жодної краплі вологи, долинами. І, припавши обличчям до ілюмінатора, я помітив далеко внизу, на одному із схилів, якусь крапку, якусь живу істоту, з комаху завбільшки, яка вперто дерлася вгору, і мені чомусь здалося, що то Анатолій.