Пиво у театральному буфеті наливали завжди, а от оплески у залі стали такою ж дивиною, як тараня до пива.
Щосезону в театрі з'являлися нові головні режисери, але решту свого допенсійного життя вони безуспішно виводили плями на колись бездоганній репутації.
Найпрактичніші головні режисери відразу шукали спокійніші посади, і декому навіть щастило — у сфері обслуговування, художній самодіяльності або системі споживчої кооперації.
Найенергійніші головні режисери починали діяльність з тривалих відвідин молодих столичних театрів,— щоб перейнятися духом перемін і свіжим вітром великого мистецтва. Повернувшись, вони обклеювали свій кабінет барвистими афішами, захоплено розповідали про вистави, але здебільшого не встигали познайомити «Дерев'яний свічник» з атмосферою перемін, бо всю творчу енергію та вигадливість оддавали поверненню підзвітних сум, взятих на престижну поїздку.
Найактивніші режисери чманіли від тютюнового диму і псували очі, гортаючи ротапринтні примірники нових п'єс у пошуках репертуару, який би нарешті врятував «Дерев'яний свічник».
П'єси, звичайно, були — драми, трагедії, хроніки-мелодрами і навіть комедії. Класичні, оригінальні, перекладні. Та під час патетичних монологів зал сміявся, у комедійних ситуаціях позіхав, а драми і хроніки-мелодрами мали успіх лише на загальних виробничих зборах трупи. Ось тоді й виникала нагальна потреба в індивідуальних запобіжниках на колективній мережі високої конфліктної напруги.
Театр влаштовував дні відкритих дверей, бенефіси, виїзні декади в сільських клубах, школах, лікарнях, моновистави і бали-маскаради у фойє замість антракту. Ніщо не допомагало. Внутрішні чвари тільки загострювалися, бо на бенефісах лаврові вінки, що ними вшановували ювілярів, виявлялись на три номери більшими, ніж треба.
«Дерев'яний свічник» рухався до професійного та фінансового краху зі швидкістю двох морських вузлів на день, а після генеральних репетицій та засідань художньої ради ця швидкість зростала вдвічі.
Великі надії покладалися на гастролі у благословенних курортних ельдорадо: сонце, морське повітря, хвилі кохання пробуджують нахили до культурних розваг, притлумлені робочими буднями, і зменшують естетичну пильність безтурботних відпочивальників. Дирекція театру навіть зняла кутки для провідних критиків та членів їхніх родин. Критики схвалили таку неординарну увагу, але широкі масштаби поблажливого мислення демонстрували тільки за квартою молодого вина у вузькому колі щедрої дирекції та вдячних близьких родичів.
Вірність театру зберігали тільки безпритульні закохані, які в темній порожнечі партеру могли цілуватися й освідчуватися без перешкод.
І тоді покликали молодого архітектора, який давно набридав дирекції проектом реконструкції «Дерев'яного свічника».
Нагадуючи класичне гасло: «Театр починається з вішалки», архітектор пропонував розмістити її на сцені, буфет — у партері, а вистави грати на сходах, що ведуть до салонів для курців.
У цьому щось було, і новий головний режисер, палкий прихильник експериментів і психологічних тестів, сподівався: передова критична думка і освічена театральна громадськість буде в захваті від оригінальної ідеї. Але корифеї театру, пославшися на свої заслуги, стаж роботи і хронічну астму, відмовилися демонструвати нев'янучу майстерність на сходах, де відгонить тютюновим димом. Та й коштів вистачило тільки на обладнання буфету.
Зазнавши поразки, головний режисер вирішив завіятися з міста у невідомому напрямку. Але на прощальному банкеті, коли в кишені вже лежала трудова книжка і квиток на літак, режисер наважився висловити свої міркування щодо причин кризи «Дерев'яного свічника».
Режисер наївно вірив, що хвилююча мить єднання смаків і сердець за бенкетним столом розчулить акторів, і вони зрозуміють рятівну силу його слів, вистражданих трьома суворими доганами і десятком анонімок. Адже психологічні тести, до яких зі студентської лави режисер відчував повагу, найкраще впливають саме у момент загальної відвертості й душевного піднесення.
Ковтаючи слова, головний режисер притис келих та виделку з баликом до вилогів старого піджака і голосно проказав:
— Вірю, сподіваюсь, прагну! Наші шановні ветерани поступляться місцем обдарованій молоді, яка зуміє схвилювати вибагливого сучасного глядача. Прагну, вірю, сподіваюсь! Молодих більше не випускатимуть статистами у зал, аби заповнити його похмуру порожнечу. Сподіваюсь, прагну, вірю у зміну поколінь на сцені! Тоді повернеться втрачена слава «Дерев'яного свічника»!..