— Спробували б з'ясувати, хто їх не має? Нині усі метелики летять на «голубі вогники».
— Цілком правильно! — аж підстрибнув доповідач.— Але ми вивчили цю тему глибше і запропонували відповісти на таке запитання: «Ваші думки стосовно розкладу роботи телеательє?»
— Воно має працювати так, щоб у вільний час була змога здати у ремонт телевізор або викликати майстра,— знову підказав той вусатий ясновидець.
— Слухайте, шановний, та ви справжній телепат! Точнісінько так відповіли й опитувані,— тицьнув у папери Ружанський.
— Інші висновки пропоную проаналізувати після від'їзду науковців,— стомився директор.— За давнім народним звичаєм, як то кажуть, давайте разом повечеряємо!
Соціологи для годиться завагалися, а керівник непевно потер засмаглого лоба і мовив:
— А може, той... Не будемо?..
Директор узяв його під руку.
— Гість хазяїнові не господар. Чи не так, Михайле Свиридовичу? — підморгнув вусатому чоловікові.
— Воно так, тільки...— почав той вусань.
— Невже не підготували стіл? — звернувся директор до головного інженера.
— Все в акураті,— запевнив той.— Можливо, наші гості не звикли вечеряти?
— Як-то не звикли? — здивувався директор.
— Це тільки здогадки головного інженера. Стверджувати я не ризикую. Адже у кожного з них шлунок просить їсти...— І, подумавши, пишновусий додав:— Гадаю, можна скористатися науковим методом. Роздамо анкети і нехай кожен соціолог напише, як він ставиться до вечері у наш ентеерівський вік...
— Що за безглузда пропозиція! — обірвав опонента директор.— Люди не обідали, а вже вечір. Це ясно, як двічі по два! А втім, що скажуть соціологи?
Аскольд Микитович глянув на своїх колег і зашарівся:
— Ми вважаємо, тут можна обійтися без соціології. Проблема не потребує доказів.
— Що й треба було довести! — літній чоловік усміхнувся у вуса.
Ярослав Королевич
ПОШУКИ НАЇВНОГО СЛОНА
Якби ж то так було у житті: збрехала людина — і в неї зразу язик навіки кілком став або кістка у ньому виросла. Але не буває такого. Мели, що хочеш,— у роті не болить. Цією безкілковою властивістю язика дуже широко користуються майстри побрехенькової справи, але не ті, хто теплим вечором на колодках складає баєчки для розваги слухачів (ті міру знають), а, так би мовити, глобальні, оті самі, що розмахують «незалежними» трійчаками. Вони не розважають. їм не до сміху. Отже, експлуатують безвідмовність язика в іншому напрямку. І коли, скажімо, у потрібний момент приправити мереживо «соборних» нісенітниць рясною патріотичною сльозою, виходить таке жалібне, сентиментальне, що й слон розчулився б, правда, якщо він наївний, щойно з джунглів приїхав і не в курсі «самостійницько-суверенних» справ.
Одне таке чергове шоу останнім часом у США, Канаді і деяких інших західних країнах розігрують разом з боголякливими уніатськими душпастирями українські націоналістичні поводирі. Але ж мелодраматичне шоу потребує довірливого глядача. А де його взяти, довірливого? Отож і вишукують наївного слона, спрямовуючи «патріотичну» облаву головним чином на зарубіжну українську молодь, народжену за кордоном у повоєнний час, бо для неї, мовляв, тридцять вісім років з часу закінчення другої світової війни мусять правити за джунглі, крізь які не зразу й розгледиш, що воно на білому світі робиться, а як іще нагородити сім мішків гречаної вовни про продажно-«героїчне» минуле, взагалі непролазні хащі будуть. Тож кращого наївного слона годі й шукати.
Що ж воно за шоу, в якому «незалежні» актори по коліно у власних сльозах бродять? Ювілей «української дивізії», створеної 1943 року для боротьби за суто національні інтереси. Про те, що дивізія була саме українська, красномовно свідчить її повна назва: «Гренадірен ваффен СС дивізіон Галіцієн». Хіба не влучна назва? Але не будемо чіплятися до назви. Може, то тактичний хід «самостійних» стратегів, щоб збити противника з пантелику.
Аби у скептиків не виникло ніяких кривотлумачень відносно «українського характеру» отого «Гренадірен Галіцієн», колишній петлюрівський генерал М. Капустянський у своїй «Історії українського війська» вичерпно визначив «гордо-незалежну» сутність цього вояцтва: «Старшинська обсада дивізії була німецькою. Також командування полками піхоти, полком артилерії і майже всіма дивізіонами спочивало в німецьких руках. Так далеко зайшла німецька обсада, що навіть харчові сотень чи батарей і рахункові підстаршини були німці. У кожній навіть найменшій частині був німець —- вухо й око командування дивізії». І капельмейстером дивізії був такий собі німець Ніссен, котрий диригував видмухуванням суверенної музики і стежив, щоб, не дай боже, яка труба не взяла фальшивої ноти. Щоб, значить, оте нацистське «Дойчланд, Дойчланд юбер аллес» звучало суверенно — по-українському.