— Ой,— відповідаю,— ти мене без ножа зарізала!
А вона:
— Чого ти! Армію відслужив хлопець, звісно, пора сім'єю обзаводитись, то нехай. Галинці теж досить дівувати. Батьки в Славка люди толкові, хазяї...
— Та я,— кажу їй,— не про те. Хіба я проти Галинчиного щастя?
Та й замовк. Блискавкою шугнула думка: каша така завариться, що й подумати страшно, якщо я про Олену сигнал подам. Не бачити тоді нашій доні Славка... А якщо й справді вона кохає? Розбивати сім'ю, котра тільки-но зароджується? Ні, я своїй дитині не ворог!..
Андрій Коцюбинський
ЕНДШПІЛЬ
Начальник відділу управління «Ремладбуд» Артуренко зазирнув до кабінету старшого інженера Савоськіна.
Савоськін сидів за своїм столом, схилившись над шахівницею. Напроти горбився, смокчучи цигарку, головний механік Бодягін.
Артуренко гречно кашлянув:
— Гм, обідня перерва, між іншим, вже закінчилась...
— За-кін-чи-лась,— спокійно повторив Савоськін.— А ми коником — ось так!
Артуренко причинив двері, невдоволено щось буркаючи, походив по коридору і знову нагадав колегам:
— Пора до роботи приступати, кажуть...
— Хто каже?— не підводячи голови, запитав Бодягін.
— Всі кажуть!— вже різкувато викрикнув начальник, висловивши в такий спосіб своє обурення.
— Ну й дурні,— протяжно, ніби міркуючи, мовив Савоськін.
Артуренко стримано грюкнув дверми, а незабаром ще раз відчинив їх.
— Товариші, кінчайте! Ви ж не в санаторії, а на службі... Про обов'язки слід все-таки пам'ятати!
— Кому треба, той хай і пам'ятає,— меланхолійно промимрив Бодягін, оголошуючи шах Савоськіну.
— Гнати вас у три шиї пора з управління! Ледацюги ви!— змінив делікатність на лють Артуренко.
— Ле-да-цю-ги ви,— луною відгукнувся Савоськін, задумавшись над тим, як відвести загрозу від короля і влаштувати його в надійному місці.
Артуренко взяв високу ноту:
— Я вас звільняю! Геть звідси! Геть!
Савоськін і Бодягін озирнулись нарешті, хвилину здивовано, мовби вперше побачили, дивились на розгніваного Артуренка, а потім разом підвелись, обережно, в чотири руки, взяли шахівницю і посунули до виходу.
— Шахи залиште!— не вгавав начальник.— Вони — власність контори! З інвентарним номером!
— Як залишити!— одночасно вигукнули Савоськін і Бодягін.— А хто ж партію дограє? Адже в пас — ендшпіль!
Андрій Коцюбинський
ЖЕНІТЬСЯ, ХЛОПЦІ!..
Оженився, зажурився: і ложкою, і мискою, ще й третьою колискою... Так у пісні співається. Гм... Задавнила пісня. Хіба нині так? Ось, наприклад, «ложкою». Та нам на весілля аж сім наборів подарували. І золоті, і срібних, і мельхіорові. Є чим борщик сьорбати! Є що людям показати. Про миски нема чого й балакати. Якщо загалом, то десятків п'ять набереться. Та ще «Жигулі», холодильник, килими, імпортна стінка, спальний гарнітур, маг... Коротше, мої татусь з матусею та предки моєї Лори забезпечили нам райське життя в новій кооперативній квартирі. Про все подумали, про все подбали.
Тепер ось плани з Лорою складаємо, як будемо далі жити. Оскільки ми заякорились в місті, то слід зарані про дещо поміркувати. Як каже мій дуже грамотний тесть, в будь-якій справі необхідно діяти з перспективою, тобто на три, а то й на десять років дивитись уперед.
Отже, почнемо з продуктів харчування. Треба їсти, щоб жити, але, як мовиться, не слід жити заради того, щоб тільки їсти, та не в цьому суть. Головне, що їсти все одно треба. Нікуди не дінешся. Коротше, ситуація така. Лорині живуть в селі, мої — в місті. Завдання перед ними стоять, зрозуміло, неідентичні. По-перше, на селі город і сад, корова і кабанчик, кури і бджоли. В місті — магазин, ринок, товчок. Лорині забезпечуватимуть нас ковбасами та сальцем, борошном (бажано — пирогами), садовиною, масельцем, сметаною, медком і так далі. Забудуть про щось, то нагадаємо делікатно. А втім — чого церемонитись! Для своїх дітей, не чужому дядькові!
Так. Мої матимуть справу з ширпотребом, а саме: одягом, взуттям і таке подібне. Хіба мало треба сучасній молодій сім'ї?
Ага, навіть талони на бензин нехай купляють предки, щоб до них у гості ми їздили частіш... До нас вони по черзі мають навідуватись. Найліпше — щосуботи. Щоб не було претензій, непорозумінь і плутанини, складемо чіткий графік.
Що ви кажете? В пісні співається ще про колиску? Е ні, про це ще рано. Встигнемо, як каже моя дорога теща, з козами на торг. Почекаємо, доки наші на пенсію не підуть. Інакше — хто ж глядітиме їхніх внуків?