Так що женіться, хлопці! Жити можна. Головне — чітко визначте батьківські обов'язки своїх предків!
Андрій Коцюбинський
ГАНТЕЛІ
Отже, влаштувався я на завод, який, крім усього, виробляє ще й гантелі. 6 такий цех. Просто сталось прикре непорозуміння. Думав, що галети, а воно гантелі. Штуки такі, для спортсменів. Та ви знаєте. Влаштувався, значить, і нумо кувати залізо, доки гаряче, тобто роздивляюсь, принюхуюсь: чим воно пахне. А воно ж метал, не копчення чи баличок. Все одно зразу ж приміряюсь: що мені з цими гантелями-робити.
Спочатку приніс додому дві. Поклав у комірчину. Нехай лежать. Вони їсти не просять. А може, я захочу мускули накачувати! Словом, згодяться.
На другий день притарабанив ще чотири штуки. Вахтер на прохідній вреднющий, зануда, то мусив через загорожу перекидати. Ледве рук не поодривав. Паркан високий, під саме небо, здається...
Щоб не йти додому впорожні (я не звик до таких реверансів!), на третій день припер повний рюкзак. Склав у комірчині і вирішив: доволі. Вистачить. І дітям, і внукам.
Та де там! Що не день, то й тягну — як не сумку, то той-таки рюкзак. Вже й під ліжком в спальні наскладав, і під шафою, скрізь, де тільки знайшлась вільна місцинка. Ніби, значить, і годі, відчуваю, але мене як магнітом тягне до тих проклятущих залізяк. Жаль, що немає в нас товариства любителів-гантелістів, на зразок філателістів, нумізматів. То мав би зиск, а так що — баласт.
Незабаром я, значить, змикитив: а що як буду знайомим і друзям дарувати на іменини по парі новеньких гантелей? Так і вчинив. Десь з півроку економив на подарунках. Вже й зрадів, що нарешті збуватиму гантелі. Але трапилось непередбачене. Одному знайомому втелющив гантелі однієї ваги. Образився він.
Потім вирішив продавати за безцінь гантелі на ринку. З-під поли. Затюкали мене, засміяли. Отже, складав я їх штабелями в квартирі... Затоварився — страх один. В спальні — немає де й ступити, в комірчині — під стелю. В залі залишились лиш вузенькі проходи. На кухню хоч не заходь. Ванна забита... Дружина з донькою до мами перейшли жити. Радять лікуватись.
А наш цех, як на зло, не припиняє виробництво гантелей, штампує тисячами, перевиконуючи план.
Та й з сусідами ускладнення, клопоти. Сусіда, той, що піді мною, свариться, що я, мовляв, без кінця-краю гупаю. А це вже пакується і збирається виїжджати з квартири, бо над ним стеля прогнулась, як гамак...
Що ж мені робити?
Може, змотати вудочки із заводу і перейти на кондитерську фабрику?
Петро Красюк
Іван Кидрук
СКРІПКА
На летучці у нас завжди дискусія. Тільки-но Валерій Кирилович, наш шеф, осилить доповідну, розпочинаються бурхливі дебати. З усіх відділів стільки надійде ділових пропозицій, що встигай занотовувати і в папки підшивати.
Так ото підшиває якось начальник папери, а кілька аркушиків не може стулити. Якраз канцелярський реманент вичерпався.
— Скріпки в когось є?— запитує він в присутніх.
Взялись слугувати керівникові, та ні в кого не відшукалося бодай карликової скріпочки. Усі до єдиної витратили на скріплювання доповідних та звітів.
— Маслюченко! — це так до мене.— Ви що, спите, Маслюченко? Гайда до сусідньої контори та позичте-но скріпок.