— Надзвичайно популярні, Остапе!
— Ви багато собі дозволяєте!— галасувала отара.
— Дай діткам соку,— сказав чорнявий бармену.
— Вони п'ють інше,— зауважив бармен.
— Вони п'ють соки!— наполягав чорнявий.
— Наші соки,— додав русявий.
Отара випарувалась.
— Бачу справжніх мужчин!— вигукнула пишна блондинка, вмощуючись по праву руку Іраклія.
— Справжні мужчини тут дефіцит,— виникла струнка брюнетка по ліву руку Остапа.
— Ах, вперше бачу зблизька живих селян!— стріпнула білою гривою світська левиця і присунулась до Іраклія.
— Ах, милі наші пейзанчики!— прикрила чорними патлами Остапове плече емансипована пантера.
— Але ж ваші чоловіки...— почав Іраклій.
— Не нагадуйте про тих архівних кажанів!— закотила очі блондинка, переміщуючи обручку на ліву руку.
— Рятуємось від них по курортах!— пустила бісики брюнетка, дублюючи комбінацію з обручкою.
— Джентльмепи! Є пропозиція махнути в шашличну на Ріцу!— проголосила левиця.
— Зловимо кайф!— підтримала пантера.— У вас є машини?
— Є!— сказав Остап.— У нього «Сакартвело».
— Є!— сказав Іраклій.— У нього «Колос».
— Ура!— піднесли келихи дами.— Вип'ємо за свято, яке завжди з нами!
— Хемінгуея на них нема,— шепнув русявий.
— Його,— кивнув чорнявий,— Ернеста...
Юрій Кругляк
Юрій Кругляк
ДВА ТЕЛЕФОНИ
Для матері дитина — і в п'ятнадцять літ дитина. І так само, як за малим, а може, ще й дужче, за дорослим серце болить. Недаром кажуть: малі діти — малий клопіт, великі діти — великий клопіт. І, може, через той біль мати час від часу навідувала своїх дітей і пильним материнським оком придивлялася до синового життя-буття. Ось і зараз приїхала вона до старшого, Ванька. Правда, Ваньком він залишився тільки для неї, матері, для інших він був уже Іваном Івановичем.
Перших два дні мати обдивлялася нову, велику квартиру, обмацувала поліровані імпортні меблі, говорила з невісткою про різні господарські справи, цікавилася, чи все є в магазинах і що почому, бавилася з онуками, а на третій ні з того ні з сього виявила бажання побувати у сина на роботі. Мати знала, що Ванько займає неабияку солідну посаду, і їй захотілося побачити, як той її син виглядає в керівному кріслі. Чи так само, як ото в них в Шдгайцях голова сільради, чи, може, якось по-іншому. Син не міг відмовити матері, він посадив її в чорну довгу машину, і вони разом поїхали туди, де її Ванько служить.
І от сидить мати в синовому кабінеті, в м'якому шкіряному кріслі, і тільки очима в усі боки водить. Радіє материнське серце — он який у неї Ванько розумний та поважний. Сюди ж будь-кого не посадять. І стіл у нього блищить, як асфальт після дощу, і на кріслі шкіра, як на черевиках, і пляшка з газованою водою біля нього стоїть, і сукно на столі зелене, аж очі вбирає. А біля великого столу — збоку маленький, а на ньому телефони. Не один, як у їхнього голови сільради, а два. Один чорний, немов у сажу вимазаний, другий — білий, наче хатина перед Першим травня.