А інакше — ніде подітися!— ми розкрадаємо час.
Що й казати, він — така субстанція, котру важкувато взяти й помацати. Але від того він не стає менш вагомим. Од відомого вислову «час — то гроші» тхне чимось бізнесменським. Але втрати від вкрадених годин, повірте, дуже часто бувають куди більшими, ніж втрата від украденої речі або якоїсь суми грошей. Хоч би тому, що ту річ і ті гроші, за умови оперативної роботи нашої міліції, у більшості випадків вдається повернути законному власникові. А от час, який марно втрачено, повернути ще нікому не вдавалося.
Наприкінці кортить висловити побоювання особистого плану. А що, коли цей фейлетон не викличе у читача ніяких думок, ніяких почуттів, а в декого, даруйте, й докорів власного сумління? Тоді виходить, що читач марно витратив свій дорогий час, котрий я у нього вкрав...
Страшно, дорогі товариші, потрапити у число розкрадачів часу!
Валентин Лагода
НАВВИПЕРЕДКИ
Гнат, Микола й Влас — в напрузі:
Доньки їх в одному вузі,
І догідливі батьки
Вдовольняють залюбки
Всім, чого лиш забажать,
Що запрагнуть, зажадають
Їх студенточки-дівчата,
Ще й змагаються завзято,
Хто кого — в догоду юним —
Перевищить, переплюне.
У гуртожиток спочатку
Кожна мамця, кожен татко
Понавозили для дочок
Пар по п'ять нічних сорочок,
Черевичків, чобітків,
Все те чаду — від батьків.
Та матусі-молодиці
Вже не можуть вгомониться
І полюють в місті тижнями
За речами за «престижними».
— Он в дублянці-кожушині
Вже дочка Миколина!
Ну, а ми своїй дитині
Не спроможемось єдиній?
Що вона — знедолена?!
Що ми — гірші від Миколи?
Чи бідніші? Та ніколи!!—
І — забігали! Шугають,
Всюди шастають, шукають,—
Ублажаючи дитину,
Добувають кожушину.
Донька Власа глядь — і в плач,
Мчить в село і зразу в крик:
— А мені? А я? Хоч скач —
Це ж найвищий нині шик!..
І уже батьки Тамари
Обсідають «Промтовари» —
Треба ж втерти носа Гнату!
Й тягнуть доньці у кімнату
Хутра, коралі,
Джинси, шиньйони...
Наперегони!
Наперегони!
В Гната, бризнувши слізьми,
Жінка сплескує:— А ми?
А студентка наша мила
Що — теля у бога з'їла?
Може, нас не потіша?
Чи з лопуцька в нас душа?
Гнат скипів:— Зарадим лиху!
Донька наша не для сміху!
Що ми — бовдури, не люди?
Все дістанемо для Люди!—
Й нумо нишпорити всюди,
Добувать якусь обнову —
Н аймо дернішу,
«люксову»!
«Нашу зміну,— кажуть,— пестимо!»
Та не книгами чудесними,
Не виставою новою —
Зачаровують їх перснями,
Засліпляють мішурою.
Перла, браслети,
Броші, кулони...
Наперегони!
Наперегони!
Тож начіплюють дівчата —
Часто зовсім не до речі —
Тих оздоблень пребагато,
Полонить уже їх злато!
Так стають кумиром речі.
Що тут сказать?
Даються нам взнаки
Оці змагання-перегони,
Що затівають часом оні
Надміру запопадливі батьки.
Невже ж їм невтямки:
Дари привчивши виглядать з віконець,
Вирощують вони
Речопоклонниць!
нічний діалог
Жартівлива варіація вірша
Роберта Бернса «Фіндлей»
— Хто це там стука в пізній час?
«Пробач, це я — читач!»
— Уже всі сплять в будинку в нас!
«Ну й що ж!»— сказав читач.
— Як ти наважився прийти?
«Прийшов!»— сказав читач.
— Таж мій режим порушиш ти...
«Пробач!»— сказав читач.
— Тебе впусти лише сюди...
«Ану!»— сказав читач.
— Не обібратися біди!
«Пусте!»— сказав читач.
— Надовго мій розвієш сон...
«Невже?!»— сказав читач.
— Докорів висиплеш вагон...
«Яких?»— спитав читач.
— Що схематичністю грішу...
«Вгадав!»— сказав читач.
— Що нецікаво я пишу...
«Атож!»— сказав читач.
— Знов будеш лаять за роман...
«Який?»— спитав читач.
— Та за останній — «Лан і план».
«Нудьга!»— сказав читач.
— А прочитав же ти його?
«Ні: задрімав, пробач.
От з «К о р о л є в о ю М а р г о»
Очей не скліпив, бач!»
— Макулатуру, видно, здав?
«Авжеж!»—сказав читач.
— І мій роман туди попав?!
«Аж три!»— зізнавсь читач.