Валентин Лагода
КОЛИ ЯК
В свою кишеню лізе він
(Якби ж такий та був один!)
Так неохоче, мляво явно,
Немов торкається вогню.
Зате, як лізе у державну,—
Аж розчепірить п'ятірню!
Віктор Лагоза
ОСТАННЄ ЗЛО
Цапину шкуру вгледіла Коза,
Яку повісили у краєзнавчому музеї.
Скрапнула з ока їй така рясна сльоза,
Що навіть мокро стало на алеї.
— Мабуть, згадала про любов,
Про те, як ви ходили вкупочці на пашу?
Як добре, що не згас, не охолов
Вогонь в старенькім серці вашім! —
Голубка з даху вуркотить Козі.
— Не бійсь — не охолоне,—
Коза крутнулась на одній нозі.—
Таке ні в яких згадках не потоне —
Чого лиш поміж нами не було...
О нене!..
Та він іще вчинив останнє зло —
В музей пробивсь поперед мене!
Вільям Лігостов
ПРИТЧА ПРО ДВОХ ЗЯТІВ - ДУРНОГО І МУДРОГО
Не тоді це, люди, сталось,
Коли правив цар Горох...
Батько-мати видавали
Доньок заміж — зразу двох.
От вони зятям і кажуть:
«Звичай є такий, тому
Ось вам килим, ось машина —
Вибирайте, що кому».
Перший зять на килим глянув,
Аж прицмокнув язичком:
«Гарна вещ! Не буде зносу.
Але придане з брачком...
Це в казках літав килим,
У казках! А взагалі
На причеп до цеї штуки
Треба дати й «Жигулі».
Що ж, не варто дивуватись —
Зять, відомо, ласий взять.
Тож чекають батько-мати,
Що заправить другий зять.
Ну, а той із молодої
Не спускає ока, знай...
Каже: «Хай бере він килим
І машину теж — нехай.
А мені?.. І сам не знаю...
О! Надумався! Мені
Дайте в посаг за дочкою
Всі, що знаєте, пісні —
І веселі, і журливі,
І розважні, і меткі,
І теперішні, і давні,
І народні, і такі...»
Батько-мати остовпіли,
Дуже їм кортить спитать:
«Де ти, доню, очі діла!?
Чи не дурень другий зять?
Де ж це видано і чуто,
Щоб у придане — пісні?.."
Та зятьок затятий трапивсь:
«Або так — а ні, то й ні!»
Балачок і суперечок
Ще багато там було.
Я усе те пропускаю,
Бо весілля — загуло!
Ой співали батько-мати
І веселих, і журних,
Та і ловко ж як, їй-богу,
Діло ладиться у них!
День співають, другий, третій...
Вже змарніли із лиця,
Вже охрипли бідолахи,
А пісням нема кінця.
А зятьок не підганяє,
Заспокоює зятьок:
«Ви не дуже надривайтесь,
Ще повернете боржок...»
Рік минає, другий, третій...
Вже знайшлись онуки там.
Баба з дідом їх колишуть,—
І нема кінця пісням.
Перший зять тут на порозі,
Як Пилип із конопель:
«Хай і наших поколишуть,
Розтуди його в качель!»
Другий зять не гарячкує,
Слово мовив — і мовчок.
«Хай ідуть, якщо захочуть,
Та за ними ще ж боржок...»
Рік минає, другий, третій...
Килим той пожерла міль,
Геть із'їздився-зносився
Той швидкий автомобіль,
Перероблено роботи,
Пережито — тьмуща-тьма...
Вже і правнуки на часі,
А пісням кінця нема!
Баба з дідом кажуть зятю:
«Ділу треба класти край —
Нажилися ми доволі,
Помирати відпускай».
А у зятя у зіницях
Аж кипить лукавий сміх:
«Гарних ви пісень співали,
Та не всіх іще. Не всіх!»
...Так живуть вони і досі
В мирі, шані та добрі.
Сам оце недавно гостем
Був у їхньому дворі.
Та й до хати запросили —
Заспівав, загув народ,
Бо дурна без пісні чарка,
Як без хліба — сало. От!
Я сказав би ще... Та притчу
Вже давно пора кінчать.
Ну, а вам видніше, люди,
Де дурний, де мудрий зять,
Вільям Лігостов
МОНОЛОГ
одного молодого і вкрай знервованого киянина, якому, бачте, дуже кепсько живеться
В Боготі — гамени, в Панамі — банани,
В Нью-Йорку — вроздріб наркотики...
А в Києві?.. «Знову цвітуть каштани...»
А я потребую екзотики!
От Чікаго узять — там скучать не дадуть,
Встигай лиш хапати моменти.
На вулицю вийди вночі — приб'ють.
Гарантія — сто процентів.
А тут?.. Хоч до ранку горлай, гундось
Репертуар гульвіси —
І то пощастить, як трапиться хтось,
«Ліхтаря» під око підвісить.
Хіба це місто! Агро-промвінегрет!
Для пенсіонерів заводь тиха.
От і нудьгуємо — я і Кет,
Майже законна моя чувиха.
О! Хтось шкребеться біля дверей.
Встань, відчини. Ну, кому сказано?!
Ха!.. Так і знав — знову старлей,
Дільничний уповноважений.
Ну ж і зануда! Ну ж і тупак!
І хто його просить, питається?..
Другий рік не відстане ніяк —
Влаштувать на роботу пас намагається.
Чуєш, старлей? Нахаб не терплю.
Чого б ото носа усюди сунуть?
«Там не сміти, туди не плюй...»
А мені хочеться плюнуть!
Ясно, старлей?! Нервовий я.
Ну, що тобі ще неясно?..
Та не може наша дружна сім'я
Працювать одночасно.
Уже ось до вечора хилиться день,
Повернуться предки з роботи до хати,
А ми на другу зміну підем —
Коктейлі в кафе смоктати...
Помиї, звичайно. Гидотний смак —
Махлюють бармени безбожно...
І отак щодня, щовечора так.
Чокнутись можна!
Ну, правильно! Ситий, одягнений я,
Все ніби в порядку — зовні.
Але ж не скотина я, не свиня —
Запити маю ще ж і духовні.
До речі, Кет, може, в кіно
Або до театру заскочимо?
Ду ю вонт? Но?..
Бач, старлей, Катерина не хоче.
Не хоче Кет марнувати час —
Хіба ж погамуєм духовну потребу?
Хіба ж у нас
Покажуть путнє що-небудь?..
Ні, не покажуть, ні, не навчать.
Діла наші, Кет, печальні.
Отак аж до пенсії будем страждать
У темноті... мовчальній.
Хоч бери та на міст пішохідний бігцем
І — вниз головою в дніпровські води!..
Та куди там!— навіть на це
Немає у Києві моди.
Тьху ти!..