— Моя сусідка, оця, що звалась Іленою, потім Оленою, а тепер почула, що й Альоною можна, то так і зветься.
Ото вона й каже:
— Все! Раз парад планет — збільшиться радіація. Хто не вмер — почнуть мерти. Он Кузьма Притика жив собі і нічого не думав, а передали по радіо про парад планет, то позавчора й поховали.
— Скільки ж тому Кузьмі було? — питаю.
— Дев'яносто три, але те не має значення — парад планет!
— Люди — мухи,— каже на це пенсіонер Свирид Приймак,— якби не вдяганка, не хати — вимерзли б.
— А до чого тут планети? — питаю.
— Які планети? — перепитує.
Показую пальцем у небо.
— А-а-а!..— розуміє мене Свирид.— Небеса... Ніхто не знав, не знає і не знатиме.
— А телескопи? — хоче шпигнути Свирида грамотна Альона.
— Що телескопи? — не здається Свирид.— Думаєш, я на війні не був, у бінокль не дивився і навіть у стереотрубу, що як цапові роги?.. Перископ! Сидиш в окопі, а зверху видно на тридцять кілометрів. Усе це я пішки пройшов, бо навіть в артилерії доводилось бути. І не бійся, Олено, не вмреш. Ти ще якогось вдівця собі надибаєш — дітей бавитимеш. Не в небеса дивись, а собі під ноги — на землю, що тебе носить!
І Альона забуває про сумні думки — тішиться, що Свирид пророчить їй вдівця, так усміхається, наче тане. Аж дивуюся, що Свирид так легко може втихомирити самотню молодицю.
Але про той парад стільки вже напущено туману, що й наступного дня про нього... Це вже Трохим Бузько, але він не зразу, бо інтелігентним колись був — учився півтора року на агронома-рільника та й покинув, бо закохався в доярочку Соломійку, і вона сказала: «Або женися, або вчися!» В тієї Соломійки такі губки, що й тепер вона їх не фарбує, а наче дві трояндові пелюстки... Пішов би Трохим у свій технікум — Соломійку якийсь зразу засватав би. Але Трохим не з дурних — через місяць весілля зіграли. Життя знає, куди верне, його формулою не напишеш, на теорему не покладеш...
О, вже і я почав по-вченому, та що зроблю, коли прогрес. Тепер усі грамотні, тільки Ксеня Книшиха, розказуючи про масштаби свого життя, хотіла вжити слово «діапазон», то й каже:
— У мене такий гапазон, що не хочу будь-якої хатини, а поставлю з трьох кімнат і з четвертою верандою.
Нехай каже й «гапазон». Але я про Трохима... Підінтелігентили його трохи в технікумі, Соломійка нашептала інтимної лірики, то й кажуть, що вже Трохим пише вірші для районної газети. Мабуть, пише, бо ото вийде на подвір'я, стане біля причілка хати і мріє. Щоб сусіди бачили, що він не просто собі стоїть, а таки мріє — задирає в небо голову, руки стромляє в кишені штанів, ноги навхрест... І пес коло Трохима стоїть — дивиться, як той мріє. Скажеш Трохимові «добрий вечір», відповість не зразу. Помовчить, домріє там щось і так лагідно: «Зичу й вам...» А потім:
— Хоч і астрономічне явище, але красиво. Все красиво, тут хоч не хочеш, а скажеш:
Соломія вже вклала спати трійко діток, вийшла кликати Трохима:
— Впіймав людину та й морочиш їй голову. Ану, телепню, до хати!
— Конвой...— ковтає зітхання мрійник і каже голосно: — Це моя так красиво лається.
А вранці на лаві біля колгоспної контори молодий бухгалтер Тимко — своєї:
— Воно, звичайно, в космічному океані од всякої зміни положення небесних тіл настають катаклізми.
Мені не подобається слово «катаклізми»— якесь воно ветеринарне чи медичне. Трохим краще балакав.
А Федько Цап вийшов із чайної, прислухався до парадної балачки і підсумував:
— З цього приводу ще скляночку перехилити не гріх...
Іван Немирович
ДЕВ'ЯТИЙ І ДЕСЯТИЙ