Выбрать главу

— Моя сусідка, оця, що звалась Іленою, потім Оленою, а тепер почула, що й Альоною можна, то так і зветься.

Ото вона й каже:

— Все! Раз парад планет — збільшиться радіація. Хто не вмер — почнуть мерти. Он Кузьма Притика жив собі і нічого не думав, а передали по радіо про парад планет, то позавчора й поховали.

— Скільки ж тому Кузьмі було? — питаю.

— Дев'яносто три, але те не має значення — парад планет!

— Люди — мухи,— каже на це пенсіонер Свирид Приймак,— якби не вдяганка, не хати — вимерзли б.

— А до чого тут планети? — питаю.

— Які планети? — перепитує.

Показую пальцем у небо.

— А-а-а!..— розуміє мене Свирид.— Небеса... Ніхто не знав, не знає і не знатиме.

— А телескопи? — хоче шпигнути Свирида грамотна Альона.

— Що телескопи? — не здається Свирид.— Думаєш, я на війні не був, у бінокль не дивився і навіть у стереотрубу, що як цапові роги?.. Перископ! Сидиш в окопі, а зверху видно на тридцять кілометрів. Усе це я пішки пройшов, бо навіть в артилерії доводилось бути. І не бійся, Олено, не вмреш. Ти ще якогось вдівця собі надибаєш — дітей бавитимеш. Не в небеса дивись, а собі під ноги — на землю, що тебе носить!

І Альона забуває про сумні думки — тішиться, що Свирид пророчить їй вдівця, так усміхається, наче тане. Аж дивуюся, що Свирид так легко може втихомирити самотню молодицю.

Але про той парад стільки вже напущено туману, що й наступного дня про нього... Це вже Трохим Бузько, але він не зразу, бо інтелігентним колись був — учився півтора року на агронома-рільника та й покинув, бо закохався в доярочку Соломійку, і вона сказала: «Або женися, або вчися!» В тієї Соломійки такі губки, що й тепер вона їх не фарбує, а наче дві трояндові пелюстки... Пішов би Трохим у свій технікум — Соломійку якийсь зразу засватав би. Але Трохим не з дурних — через місяць весілля зіграли. Життя знає, куди верне, його формулою не напишеш, на теорему не покладеш...

О, вже і я почав по-вченому, та що зроблю, коли прогрес. Тепер усі грамотні, тільки Ксеня Книшиха, розказуючи про масштаби свого життя, хотіла вжити слово «діапазон», то й каже:

— У мене такий гапазон, що не хочу будь-якої хатини, а поставлю з трьох кімнат і з четвертою верандою.

Нехай каже й «гапазон». Але я про Трохима... Підінтелігентили його трохи в технікумі, Соломійка нашептала інтимної лірики, то й кажуть, що вже Трохим пише вірші для районної газети. Мабуть, пише, бо ото вийде на подвір'я, стане біля причілка хати і мріє. Щоб сусіди бачили, що він не просто собі стоїть, а таки мріє — задирає в небо голову, руки стромляє в кишені штанів, ноги навхрест... І пес коло Трохима стоїть — дивиться, як той мріє. Скажеш Трохимові «добрий вечір», відповість не зразу. Помовчить, домріє там щось і так лагідно: «Зичу й вам...» А потім:

— Хоч і астрономічне явище, але красиво. Все красиво, тут хоч не хочеш, а скажеш:

Я не співець і не поет, Але люблю парад планет...

Соломія вже вклала спати трійко діток, вийшла кликати Трохима:

— Впіймав людину та й морочиш їй голову. Ану, телепню, до хати!

— Конвой...— ковтає зітхання мрійник і каже голосно: — Це моя так красиво лається.

А вранці на лаві біля колгоспної контори молодий бухгалтер Тимко — своєї:

— Воно, звичайно, в космічному океані од всякої зміни положення небесних тіл настають катаклізми.

Мені не подобається слово «катаклізми»— якесь воно ветеринарне чи медичне. Трохим краще балакав.

А Федько Цап вийшов із чайної, прислухався до парадної балачки і підсумував:

— З цього приводу ще скляночку перехилити не гріх...

Іван Немирович

ДЕВ'ЯТИЙ І ДЕСЯТИЙ

Повчальна (і водночас не печальна) притча про те, як святий Петро грішником став
Померла Дарина. Померла вдова, На втіху сільським молодицям. Ох краля ж була! Ох була ж бойова! Казали — диявол в спідниці... Один лише усміх, кивочок один — І в'януть чубаті та лисі... Аж трьох чоловіків одбила в дружин, І три через неї спилися. Від усміхів тих, від звабливих кивків Відпекатись дуже не просто; Торік із посади ледь-ледь не злетів Жонатий директор радгоспу. Та що там директор! У всіх на виду Племінник попавсь в її сітку: Покинув дружину свою молоду І став залицятись до тітки. У місто та в ліс «Жигулями» удвох Гасали так мило, так любо... Тоді й покарав гріховодницю бог: Машина урізалась в дуба. Племінник оклигав. А тітоньці — край: У пекло пряма їй дорога... Аж ні: удовиця поперлась у рай, Немов не творила нічого! Неначе весь вік свій робила добро... Та тільки не вийшло. Дарину Спинив біля брами апостол Петро — Серйозний, статечний мужчина. — Гм-м... В пекло не хочеш? До раю лише Кортить, щоб і там показиться? Ну й штучка... Вісьмох збаламутила вже... Ти й справді — диявол в спідниці. Ану, припини зубоскалить! Не смій! Бо я — не директор радгоспу. Тим більш не племінничок твій... Я — святий. Дев'ятим не буде апостол. Тут всі мов з граніту ми, грішнице, знай! Нещадно воюємо з блудом. Тебе ж, якщо мислиш потрапить у рай, Ми тут випробовувать будем. Не станем питати про кожний твій крок, Про грішні діла, хтиві чари... У нас це простіше: он бачиш місток, Прокладений з хмари на хмару? Так от, як до тебе на тому містку Прилинуть думки неподобні, То бог не пробачить провину тяжку — Негайно впадеш у безодню, В геєну огненну, де люті чорти Шурують кочергами звично; Посадять в чавун зі смолою — і ти У пеклі кипітимеш вічно.— Дарина зійшла на місточок хисткий. Не йде, а пливе, мов лебідка... За нею (щоб стежить) прямує святий І гладить біблійську борідку. А стегна в Дарини, а стан, а хода!.. А ніжки — куди твоє діло!.. Апостол Петро на вдову погляда І лисину чуха спітнілу. Хоч молиться: — Боже, спаси од гріха! Згинь, щезни, бісівська спокусо! — А сам весь палає і млосно зітха, Ще й хвацько підкручує вуса... Та ось удовиця вповільнила крок, Затим повернулась на п'ятах І в губи святого апостола — цмок! — Ну, здрастуй,— вуркоче,— дєв'ятий! — Що думав Петро тоді, що він гадав — Не знає ніхто достеменно... Бо грім загримів і дев'ятий упав У пекло, в геєну вогненну! ...Звичайно, це гріх. Та мені з голови Не йдуть все думки неподобні: Побуть би десятим у тої вдови, А там — хоч і в пекло, в безодню!