Станіслав Павловський
АНТИГРАВІТАЦІЯ
Виглядаю у вікно — волосся сторчма стає. Ще б пак! Балкон на сьомому поверсі будинку, що навпроти, завис у повітрі! Ще й погойдується, мов човен на воді...
Вискакую на вулицю. Там уже зібрався чималий гурт. Люди дивляться вгору, показують на балкон, на стіну, від якої він одірвався.
— Пожежників викликали? — спитав якийсь молодик в окулярах.
Мій сусіда, людина трохи грубувата, особливо з тими, хто в окулярах, обурюється:
— На біса ті пожежники? Хіба щось горить?
— Та... У них драбини...
— Ні! — авторитетно заявляє чоловічок під парасолькою.— Пожежники зайві. Це експеримент. Антигравітація!
Останнє слово він мовив так смачно, ніби пивка під тараню ковтнув.
Хтось побіг телефонувати до Академії наук.
— Дивіться, оно винахідник! — показала пальцем дівчина.
Усі напружили зір, але винахідника не побачили. Над балконом тріпотів клапоть смугастої піжами.
— А що вона за одна, ота антигравітація? — почулося із задніх рядів.
— Це, товариші, коли речі втрачають свою вагу,— пояснив чоловічок під парасолькою.
Натовп зітхнув, а продавщиця з найближчого гастроному заголосила:
— Нічого не важать? А як мені працювати? На біса такі винаходи! Це ж сісти — раз плюнути!
— Отож-бо! — втрутилася бабуся.— Без чорта тут не обійшлося.
— Давай без дурману! — застеріг мій сусіда.— Який там чорт?
— Рогатий, на тебе схожий,— пояснила бабуся.
Я зареготав.
— Отак завжди! — почулося за спиною.— Кому горе, а кому смішки...
Я швиденько вибрався з гурту. Балкон так само погойдувався у повітрі. Клапоть піжами зник, натомість з'явилося сполотніле обличчя господаря. Він показував на когось внизу. «Невже на двірничку?» — обпік мене здогад. Я наблизився до неї — якраз шурхала мітлою.
— Бачили, до чого наука дійшла? — почав обережно.— Відчуваєш гордість за наших людей!
Огрядна жінка скривилася:
— Яка наука? У людей балкони як балкони, а той харцизяка з сьомого поверху ящики з розсадою на поручні випер, От я йому й наврочила...
— Ви! — скрикнув я.— Ви... таке... можете?
— Пхе! Тільки й того, що сказала: «А бодай би обірвався твій балкон разом з тобою!»
...Коли виконроб запитав, чому я запізнився на роботу, я розповів йому цю історію. І, уявіть собі, він не повірив!
Михайло Пальчик
ДОБРОПОРЯДНИЙ СУСІДА
Шановні громадяни судді! Те, що я почув з вуст подружжя Маслюченків, не тільки приголомшило мене, а й... На слова не здобудуся від обурення! Де ваша совість, громадяни Маслюченки? Що таке? По суті? Можна й по суті, шановні громадяни судді.
Маслюченки скаржаться, що я, Потилиця, не впускаю їх у ванну. Брехати не буду: коли проявляю негативи, то не впускаю. А як же я можу впускати? Щоб плівка засвітилася? Думати треба, громадяни Маслюченки! І нічого в двері ванної тарабанити, сусідів з дев'ятої квартири на поміч кликати. Скільки ви не тарабанили б — не достукаєтеся. Це я авторитетно, в присутності шановних громадян суддів заявляю. Ванна така ж моя, як і ваша. Тобто спільна. Де ж, як не у ній, мені розмістити фотолабораторію? На дахові будинку, чи що? Годинами, кажете, проявляю? Буває, що й годинами. А яке вам до того діло?
Шановні громадяни судді! Старі меблі я справді повиносив на кухню. Бо нові купив. Був би у мене сарайчик, то на кухню, звісно ж, не виносив би. Але ж його немає! І кожному зрозуміло, чому немає. Не в селі, а в місті живемо. Шашіль старі меблі поточив? Прикусіть язика, громадянко Маслюченчиха! Я за ті меблі, може, півдачі збудую, якщо знайду на них вигідного покупця.
Громадянам Маслюченкам навіть мій холодильник заважає. А де я його подіну? Свою частину коридора я так завантажив ящиками з картоплею, буряками і морквою, що боком поміж ними протискуюся. От і змушений був сусідів потіснити, трохи площі у них запозичити. Були б ви, громадяни Маслюченки, свідомими людьми, то звернули б на це рівнісінько нуль уваги. Свідомість же у вас, пробачте, не ночувала. Що, що? Холодильник загородив до кімнати прохід? Не смішіть мене, бо впаду! Я не одну сім'ю з квартири вижив... кхе-кхе!.. на цій квартирі пережив, а подібних до вас причеп не було. Не було тому, що вони, як я собі мислю, стали рідкісними музейними експонатами. Саме до таких експонатів належите і ви, аж ніяк не шановні громадяни Маслюченки. Балкон, кажете, порожній? Балкон, громадяни Маслюченки, мій, а не ваш. І нічого на нього пальцем тикати.