Не встиг я рота розтулити, як він квапливо додав:
— Те саме стосується кіно і книжок.
— То як же тебе карати? — спитав я.
— Як мене карати? — задумливо перепитав він, тицяючи кульковою ручкою в улюблений мамин кактус.— Я погортаю підшивку журналу «Сім'я і школа», здається, щось з цього приводу там було.
Михайло Прудник
МАСОВИЙ ТИРАЖ
— І це все гуморески? — перелякано глянув поверх кулярів редактор відділу прози Ірій Йосипович Круподеря, коли гуморист Антось Остюк поставив на його стіл два грушоподібних портфелі з рукописом нової збірки.
— Гуморески! — гепнувся на стілець захеканий Остюк.— Вагомий доробок — аж руки болять. І мушу зауважити — речі на рівні класиків.
— У нас тепер усі пишуть на рівні класиків,— не міг відвести погляду від портфелів Круподеря.— Усі Марки Твени й Гоголі. А хто вас читає від палітурки до палітурки? Тільки редактор.
— Чому ж, жінка прочитала, родичі,— заперечив Остюк.— Реготали до кольок в животі.
— Ага. «До кольок». Попередні ваші книжки скільки лежали на полицях магазинів?
— Це ще ні про що не свідчить! — образився Антось.— Он Гоголь, було, увесь тираж своєї першої книжки скупив. А потім які геніальні речі написав! А у мене... Ну, не буду нав'язувати свою думку. Гадаю, що з усього цього,— Остюк кивнув на два грушоподібні портфелі,— можна буде вибрати на збірку. Тут лише зміст займає два друкованих аркуші.
У редактора відділу прози полізли на лоб окуляри.
— Добре! Залишайте. Подивимося,— нарешті оговтався він.
З того дня гуморист ходив у видавництво як на роботу.
— Ну як, прочитали? — щоразу цікавився він у Круподері.— А то в мене ще на один портфель зібралося. Якщо треба — можу принести.
— Поки що не треба! Не треба! Чуєте, не треба! — гарячково махав руками редактор.
Прочитавши один портфель Остюкових гуморесок, він змарнів, втратив апетит, став похмурим і непривітним.
— Треба брати відпустку і їхати у будинок відпочинку,— вирішив Круподеря.— Бо цей Остюк зовсім мене замучить.
...Два дні редактор відділу прози насолоджувався плескотом хвиль, шелестом трав, співом пташок... А на третій — у будинок відпочинку прибув Остюк з величезним портфелем, у якому були тільки пантофлі і другий примірник рукопису.
Врешті-решт Круподеря здався, і книжку Антося поставили у видавничий план.
Та найдивніше сталося потім. На неї почало надходити стільки замовлень, що навіть деякі маститі чухали потилиці і здивовано стенали плечима:
— Незрозуміло! Незрозуміло!
Найцікавіші працівники видавництва просили у відділі прози рукопис Остюка, як вони казали, хоч на одну ніч. Але, прочитавши кілька сторінок,— засинали.
— Дива та й годі! — розводили вони руками, повертаючи Круподері рукопис.— Такий примітив — і успіх!
А тим часом книжка Остюка «Шило в мішку» вийшла у світ масовим тиражем.
Та коли щасливий гуморист вирішив придбати для себе кілька десятків примірників, щоб подарувати друзям і знайомим, виявилося, що книжок у магазинах немає.
Тепер уже дивувався Остюк:
— Ну й чудасія! То, було, невеличкий тираж роками лежав на полицях, а тут... Масовий! А книжку купити неможливо.
Остюк зблід, схуд, втратив сон.
— Невже нарешті визнали?! — день і ніч думав він.— Але ж не став я писати краще. Більшу частину творів узято з попередніх збірок.
Після двох безсонних ночей Остюк зайшов до аптеки. Не встиг він сказати і слова, як аптекарка дістала з шухляди... «Шило в мішку».
— Усе ясно. Беріть, не пожалкуєте. Позавчора одержали. Дуже дійовий засіб від безсоння.
— Ви що, насміхаєтеся? — аж затіпало Антося.— Та це ж гумор! Можна сказати — класика!
— Не знаю, що там написано, а люди хвалять,— образилася аптекарка.
— От-от! Люди хвалять, а ви...
— Беріть, беріть,— не дала йому договорити повновида жіночка, котра стояла поруч.— Дуже корисна книжка. Я так ночами мучилася, так мучилася... Яких тільки препаратів не перепробувала, не могла спати — і все. А купила нещодавно в аптеці таку книжку, дві сторінки прочитала — і хоч з гармати стріляй. Молодець автор! Велике йому спасибі!
«Це мені спасибі»,—'хотів було сказати Остюк, але вчасно прикусив язика і мовчки вийшов з аптеки.
Він був, мабуть, єдиним, кого книжка «Шило в мішку» врятувати від безсоння не могла.
Михайло Прудник