Сергій Рудик
МАРАФОН
Хіба мені первина накивати п'ятами? Бігав тоді, коли доганяв, бігав і тоді, коли мене наздоганяли. Останнє, правда, дає менше морального задоволення. Фізичного також.
Тож не дивно, що й цього разу не встояв на місці. Побачив: біжать. Мабуть, група здоров'я оздоровляється. Та як мене потім поінформували, виявляється, я пристав до якогось марафону. У гурті приємно навіть бігти. Почуваєш себе оточеним теплим диханням часу, лікоть товариша відчуваєш у прямому й переносному розумінні.
Злегка, по-приятельськи штовхаю ліктем свого напарника по лінії, поки що спортивній. Давай, пропоную йому, дружити. На практиці продемонструємо високі й благородні моральні принципи. Словом, один від одного — ні на крок. І тичу свою чесну трудову руку в його спітнілу долоню. Але мій колега вирячив на мене здивовані очі й наддав пари. Я збагнув одразу різницю у рівні нашого виховання, у якості морального гарту.
Та хіба можна гудити осінь через один червивий гриб?.. Тому підшвартовуюсь до іншого попутника з вочевидь благороднішими рисами обличчя і скромнішим кроком. До цього товариша, певна річ, добираю лагідніші й благородніші слова. Так і так, мовляв, колего, нам поспішати нікуди, інтелігентні люди споконвіку відзначалися своєю вихованістю і шляхетністю. Чи не надокучило хекати? Давайте по дорозі заглянемо на чашку чорної кави. Не заперечую навіть прохолодитися коктейлем з... Можна й без «з». А коли вони бігтимуть назад, долучимося до компанії, якщо ноги носитимуть.
Здавалося б, джентльменська угода. До того ж пригощаю я. А що довелося почути у відповідь?
— Я — потенціальний бігун. Уловив?..
Як прикро розчаруватися у зовні пристойних людях. Правду кажуть, що краще знайти зернятко в ліщиновому горісі, аніж розкусити дуплистого волоського.
Та мої емоції не знаходили відповідного резонансу. Наступна кандидатура, яку я обрав, так би мовити, по одежині (якщо майку і труси можна такою вважати), також не зреагувала на мої благородні поривання. А що я пропонував? Свої послуги. Бачу, людина обливається сто сорок сьомим потом, дихає, мов ковальський міх, вибивається з останніх сил. Чіпляйся, друже, мені за шию, кажу йому, якось доберемося до найближчого населеного пункту. А там викличемо «швидку». Не залишати ж людину в біді.
— Рано спи... списуєш мене, хлопче,— ледве видавив він.— От скоро переключусь на четверте дихання і... і ще витягну на брон... бронзу.
Не знаю, на що він витягне, а ось ноги відкинути може.
А що, скажімо, чекає мене, коли я їм усім покажу голі п'ятки? Цікавлюся в одного, який, здається, уже ні на що не претендує. Бо плентається у хвості, ще й прикульгує на одну ногу.
— Золото,— шепоче той, косо позираючи на мене.— Золото, голубе, якщо я його не... не заберу.
Ні, таких оптимістів я не стрічав навіть серед найвідчайдушніших абітурієнтів з мінімумом знань і максимумом надій. Махнув я на нього великим пальцем лівої ноги і рвонув уперед. А що для мене біг? Бігав тоді, коли доганяв, бігав і тоді, коли мене... Веселіше все-таки переганяти.
Отож, без особливих зусиль наздогнав того, що все ще ніяк не міг переключити свою коробку швидкостей. «Ну, що,— гукаю йому,— на першій думаєш до бронзи підповзати?»
Я — до нього, а він, уявіть собі, від мене. Видно, все-таки на друге чи й на трете дихання переключився. Довелося вдатися до хитрощів: розповів йому про те, як учора ми з товаришем подолали солідну кількість кухлів пива з таранькою. Ну, а де ви здибаєте такого чоловіка, який би не любив посолонцювати?
Після згадки про таранячого хвоста моєму суперникові більше не вдалося переключитися з кулінарії на спорт. І я його залюбки обігнав. Невдовзі навіть догнав «потенціального». Та цього, як кажуть, голими руками не візьмеш: прудкий, мов сарна. Видно, студент, бо вельми худий.
Тоді я рішуче давонув на психіку, точніше, на почуття.
— Врахуй, друже, що в мене трійко маленьких діточок в інтернаті. Дружина, на жаль, не зійшлася характером. Теща непрацездатна, зате дуже апетитоспроможна...
І він почав збавляти темп. Надибав-таки ахіллесову п'яту: жалісливий, виявляється.
Що не кажіть, а доганяти все-таки приємніше... Та спробуй наздожени отого першого, котрий бовваніє уже на солідній відстані. Напружую останні сили й нерви, щоб хоч трохи наблизитися. Коли мені це вдалося, співчутливо кладу руку на його ребро. Так би мовити, радий поступитися першістю, та самому п'єдестал медом пахне. Нараз він як закрутився. Відразу здогадуюсь: лоскоту боїться! Чого доброго, впаде зо сміху. Але він дременув уперед з таким спритом, що мені в очах потьмяніло.