Які удари по воротах!
Коли б м'яч не потрапляв у штангу чи у воротаря, то наші орли неодмінно б забили щонайменше три м'ячі.
А пенальті — то був четвертий, вірний гол, так званий вірняк, але наш центрфорвард, знаменитий бомбардир Пашко, випадково спіткнувся.
Перший тайм закінчився з рахунком два-нуль на користь «Ниви», котра, на жаль, так і не змогла порадувати нас високою майстерністю, талановитою грою.
Наші незрівнянні хлопці вирішили у другому таймі сквитати рахунок і вийти уперед. Отож, у перерві вони ухвалили відповідне рішення. А слова наших зірок як відомо, з ділом не розходяться.
І ось почався другий тайм. Господарі поля відразу пішли в атаку всією командою. Трибуни завмерли. У повітрі запахло голом. Іне одним.
Але все зіпсував туман.
Восени, та ще увечері, тумани, як відомо, часто бувають у нашому місті. Ось і цього разу... Ледве наші соколи зібралися забити гол, як на поле опустився такий туманище, що потужні юпітери не змогли його розсіяти. Ми гостро атакували, били по воротах, лупили надійно, але... м'яч летів повз ворота. Бо — туман. Стихія...
Навіть вигуки болільників: «Геть з поля туман!..» — не зарадили. Не допомогло й пенальті. Наш знаменитий бомбардир Пашко, дезорганізований туманом, ударив не туди, де були ворота суперників...
Туманом скористалися гості і забили ще два бездарні м'ячі.
Звичайно, коли б не туман, то наші славні хлопці, наші неперевершені майстри шкіряного м'яча неодмінно б виграли. Незважаючи на окремі пропущені м'ячі, наші орли показали вищий клас. «Нива»— клуб посередній, і йому корисно було повчитися у місцевих гравців, асів великого футболу.
Як бачимо, навчилися. Молодці!
Володимир Чепіга
ВИХОВАНІСТЬ
У неділю ми відзначали день народження колеги Шелепетня.
Коли я проголосив свій тост — третій від початку застолля — і, випивши вино, поставив фужер, Шелепетень, який сидів навпроти, несподівано для мене простягнув комусь через стіл тарілку з холодцем, фужер жалібно дзенькнув і розпався на друзки.
У кімнаті залягла тиша.
— Е-е... прошу пробачення...— пробелькотів я, похапцем збираючи скалки і невідомо для чого запихаючи їх до кишені піджака.— Мені так прикро, повірте... Але якби ви не підставили тарілку...
— Нічого, нічого... Буває, трапляється...— криво посміхнувся Шелепетень.— Не переживайте... Як хтось казав, справжня вихованість полягає не в тому, щоб не розлити соус на скатертину, а в тому, щоб не помітити, коли це зробить інший... От ви, Терпляк, розбили фужер, а ми й не помітили, правда ж, колего? Семене Григоровичу,— звернувся він до сусіда справа,— хіба ви помітили, як цей... Терпляк розхряпав кришталевий фужер?
— Ще й як не помітив! — бадьоро відгукнувся Семен Григорович і кинув на мене уїдливий погляд.
— А ви, Петре Демидовичу?— повернувся Шелепетень до сусіда зліва.
— І не бачив, і не чув!— з готовністю підтвердив Петро Демидович і багатозначно підморгнув Шелепетню.
— Ну, а в тебе, Бончику, я навіть і питати не буду,— запобігливо сказав Шелепетень дружині Броніславі Федорівні.— Ти якби навіть і дуже захотіла помітити, через свою природжену делікатність усе одно не змогла б, чи не так?
— Та звісно ж,— похмуро відказала господиня, люто пережовуючи буженину.— Що там помічати!.. Якихось вісім карбованців із копійками... Трощіть на здоров'я!..
Коли в понеділок я прийшов на роботу, Шелепетень вже був у кабінеті й, зібравши навколо себе співробітників, жваво промовляв:
— Що не кажіть, друзі, а вихованість — то таки велика річ. От учора був у мене в гостях Терпляк. Лапа, як у ведмедя, сили не відчуває, хрясь фужером об стіл — ну, ясно: той — на друзки!..
— Стіл?— здивувався хтось із колег.
— Та ні — фужер,— уточнив Шелепетень.— Хтось інший скандал би зчинив — фужер-бо кришталевий,— а ми наче й не помітили. Ні я, ні Семен Григорович, ні Петро Демидович, не кажу вже про дружину. А чому? Бо виховані люди...
В обідню перерву я зайшов до буфету й одразу ж почув голос Шелепетня:
— ...а фужер — кришталевий! І цей Терпляк розхекав його вщент. Так я й виду не подав, хоч, може, й варто було б сказати цьому бовдуру кілька теплих слів. Але ж — самі розумієте — вихованість не дозволяє...
Увечері, беручи в гардеробі пальто, я почув з-за вішалок:
— Звичайно, чуже розтовкти легко. Та коли б іще той фужер був із звичайного скла, а то ж — чистий кришталь! Зловживають, зловживають отакі терпляки нашою вихованістю...
Наступного дня я оббігав зранку всі комісійні магазини, запізнився на роботу аж на дві з половиною години, але знайшов фужер. Точнісінько такий же. Кришталевий. І віддав його Шелепетню.