— Так з ними й треба,— сказала дружина, яка лежала на тахті, укрившись пледом, і читала «Сестру Керрі».— Головне нікому не дозволяти пальця в рот класти. В разі чого — кусати, й ніяких антимоній. А нас із Лялькою сьогодні до слідчого викликали. Приємний молодий чоловік, тільки дурні запитання ставить. «Де, коли та в кого речі купуєте і кому перепродуєте». Ми з Лялькою в сльози. «Що ви, що ви, шановний, які речі? Нічого такого не знаємо і не робимо. Одного разу, правда, зустріли на вулиці якусь тітку, вона й запропонувала нам по замшевому костюмчику. Ну, ми й узяли. А більше — боронь боже!» Послухав він, послухав — причепитися немає до чого — та й відпустив. Лялька йому перед тим свої коліна демонструвала,— ти, ж знаєш, які в неї коліна! — але той телепень — нуль уваги. Пообіцяв, що коли треба буде, то викличе.
— А мені після обіду Гунтик зателефонував,— озвався Шипак.— Непогана комерція накльовується. Одному корисному чоловікові дерево для дачі потрібне. Гунтик поклявся: якщо я це діло організую, той дачник віддячить путівками на море. Гадаю, треба зайнятися, як вважаєш?
— Навіть сумнівів бути не може,— сказала дружина.— Зроби неодмінно. Між іншим, про комерцію. Вчителька горкова в щоденнику записала, що він у класі цукерками торгує. Приносить з дому і продає по п'ятнадцять копійок за кожну.
— А що ж він — безплатно повинен їх роздавати? — сказав Шипак.— Дивна логіка у цих педагогів. А втім; хай самі про те клопочуться. Їм за виховання дітей гроші сплачують.
З іншої кімнати вийшов десятирічний Ігорьок.
— Па,— сказав він.— Допоможи куб склеїти. Мені завтра треба в школу принести.
— Господи, боже мій,— сказав Шипак.— Ніколи ти нам відпочити не даєш. Бачиш, ми з мамою втомилися на роботі. Візьми ось монету, піди морозива собі купи...
Минуло ще п'ять років. Повернувшись з роботи. Шипак сказав:
— Знаєш, у нашій конторі скорочення штатів гряде. Директор зібрав усіх і розповів. Попросив завідувачів підготувати пропозиції, тільки спокійно, каже, без метушні та емоцій. Не встиг закінчити, як цей піжон Квасольняк уже слова просить. «Щодо нашого відділу,— піниться,— то двох думок бути не може! У нас,— аж захлинається,— один кандидат на скорочення — Шипак! ми,— хрипить,— будем твердо наполягати, щоб скоротили саме його!» Я спершу трохи розхвилювався, а потім заспокоївся. Гримнув стільцем і прямо йому перед очі виклав: ось, кажу, товариш директор спеціально наголосив, що емоції в такій відповідальній справі можуть лише зашкодити, а ви керуєтесь тільки ними. Усім, продовжую, добре відомо, що Квасольняк упродовж багатьох років усіляко цькує мене і переслідує. І не тому, що я йому не подобаюсь, а тому, що я завжди критикую його, викриваю хиби в його роботі. Отже, кажу, випад Квасольняка проти мене не можна розцінювати інакше, як спробу розправитися за критику. Та я в народний контроль піду, хай знають, які порядочки процвітають у нашій конторі. На тому й кінчилося. Директор тут же заборонив цьому мерзотникові Квасольняку навіть мріяти про моє скорочення. Так що ми з ним іще попрацюємо, іще поспілкуємось,— зловтішно закінчив Шипак.
— Правильно зробив, що не змовчав,— сказала дружина, лежачи на тахті й читаючи «Сестру Керрі».— З цими хамами нічого панькатися, а то зі світу зведуть. А в нас сьогодні сенсація була. Моя шефиня знайшла на вулиці гаманець, а в ньому повно грошей. Щось карбованців із триста — можеш собі уявити, як цій відьмі пощастило? І що ж, ти думаєш, вона з ними зробила? Віднесла в міліцію, кретинка! Не інакше, хоче, щоб про неї в газеті написали. Бо чого б то нормальній людині просто так — ні сіло ні впало — з грішми розгетькатися! Неодмінно заповзялася прославитися!
— До речі, про міліцію,— сказав Шипак.— Що це за повістка в кас у поштовій скриньці лежала?
— А-а, то нас, либонь, у дитячу кімнату викликають,— сказала дружина.— Мені зі школи дзвонили. Щось там Ігорьок набешкетував. Але я гадаю, на біса та дитяча кімната нам потрібна?
— Авжеж,— сказав Шипак.— Не вистачало ще по міліціях тинятися. Нехай самі розбираються, в них служба така.
До кімнати зайшов п'ятнадцятирічний Ігорьок.
— Діду,— сказав він до Шипака,— у мене серйозні неприємності, може, порадиш, як бути?
— Потім, потім,— сказав Шипак,— дай хоч трохи віддихатися після роботи. На ось троячку, піди поки що в кіно...
Минуло ще п'ять років. Повернувшись увечері додому, Шипак сказав:
— Чула новину? Загнувся Квасольнячок, дуба врізав, сердешний. Як кажуть, згорів на роботі, лебедик. Добився-таки свого, допрацювався. Я казав йому, що довго не протягне, так не звертав уваги, ще й вовком дивився. Мені доручили зранку вінки замовити. Я б йому інше замовив, але незручно. Бог з ним, зроблю, щоб ніхто не дорікав.