Шофер залишив машину і десь пішов, а з протилежного боку і теж з кабіни вийшло двоє підсобних робітників.
А може, й не підсобних... Але робітників.
Вийшли, походили довкола машини, попозіхали, попотягувались і сіли на підніжку.
— Закуримо?— спитав перший із них. А може, й не спитав... Але закурили.
Покурили, поговорили, знов покурили. Відтак підійшли до прутка.
— Бери за той кінець, — запропонував більш ініціативний із них.
— Сам бери за той кінець,— заперечив менш ініціативний із них.
Трохи посперечавшись, розіграли на пальцях.
А може, й не на пальцях... Але розіграли.
Ще посперечались. Зрештою, поклали пруток на кузов, сіли на підніжку і закурили.
А може, й не закурили... Але сіли.
Підійшов шофер, усі троє посідали в кабіну і за дві хвилини доставили пруток у цех. Знайшли начальника, котрий заявив, що треба шукати диспетчера.
А може, й не диспетчера... Але шукати.
Пообідавши, розшукали диспетчера. Проте той зауважив, що цей метал ніхто не замовляв і він не потрібен.
А може, й замовляв... Але не потрібен.
— Коли так, поїхали назад,— вирішив шофер.
— Скільки можна працювати? Робочий день закінчився!— рішуче відповіли робітники.
А може, й не робітники, а інженерно-технічні працівники, направлені з відділу в цех «на прорив»... Але рішуче.
Тоді шофер грюкнув дверкою КрАЗа і сказав...
А може, й не сказав...
ДУША ТОВАРИСТВА
Для мене гарне товариство — рідне вогнище. Люблю і поспівати, і поговорити. Ладком, душа в душу... Знаю, що сказати, яке слово вставити. Але кожному не догодиш!..
Двоюрідна сестра дочку заміж віддавала. Запросила й мене, спасибі їй. Бо як скажу, то мов у рот покладу! Тож вибрала слушну хвилину і до молодят:
— Дорогі Валюшо і Петрусю! Будьте красиві, як весна, працьовиті, як бджілки, багаті, як наш колгосп, дружні, як голубків пара, веселі, як Штепсель із Тарапунькою!
Молоді маками цвітуть, батьки збуджено кивають, гості аплодують, наче я «Арлекіно» співаю. Мені приємно.
— Нехай ваше кохання не згасає, скільки й жити будете,— продовжую врочисто.— Хай вірність зцементовує ваш союз до сивого волосся. Щоб ти, Петре, не робив так, як твій татко у молодості. Не встиг одружитися, як пішов гречки толочити. Попоплакала твоя мати. Правда ж, Оксано?
Оксана зблідла, Василь — батько — пече раків. Молоді опустили голови. А в гостей очі горять. Аякже! Вчасно подала урок моралі. Правда, якась нетутешня бабета вихопилася:
— Тьотю, годі про це... Не треба!
— Е-е, свашечко, багато чого не треба,— кажу їй лагідно.— Тобі не треба губи отак наквацьовувати. Не на маскарад виряджалася, а за святковий стіл. Як же ти отією мазницею, вибачай, їстимеш салат «нашим-вашим»? Та й не всім воно до лиця. В тебе, свахо, рот і так слава богу. Або ота шпаклівка? Гадаєш, пудра сховає твоє ластовиння? Е-е, не поможе ні мило, ні вода, коли така врода.
Бабета — на кухню, мабуть, умитися, а благовірний її скривився, наче гарячу сковорідку лизнув, і шепоче мені:
— Я б вам, шановна, не радив...
— Спасибі,— кажу,— взаємно і я б тобі, свате, не радила дечого робити. Наприклад, зловживати напоями. Он ніс у тебе, як передок валянка, вмочений у чорнило. У нас теж один такий ходив, поки не посинів увесь.
У свата нижню щелепу потягло, наче йому за губу стограмову гирку поклали. Він збирався щось сказати, але не встиг, бо завели «На городі верба рясна». Заспівував Андрій Динька, сусід і приятель мого покійного Семена. Ох і голосистий той Динька! Я теж підхопила. Як скінчили пісню, він гукнув мені з кутка:
— Чого верещиш, мов на живіт, моя Тетяно? Тягнеш то в ліс, то по дрова?
— Кожний тягне, як прагне! — крикнула йому.— Ти, Андрію, теж іноді не туди заводиш, мов страх зайця.
— Я-а?!
— Авжеж. Комбікорм із ферми тягнеш — то додому, то до Ганни Майстренчихи. Хіба ні?
Ганна, почувши якимось вухом своє прізвище, геть жувати перестала.
— Щось мені кажеш, Тетяно?
— Та ні, то я з Андрієм гомоню про дерть і комбікорм. Чуєш, Ганнусю, призабула, хто до тебе перед Динькою вчащав?
А Ганна, гемонська душа, ні сіло ні впало, затягла «Посіяла огірочки». Пожовкли б вони тобі! Тут би погомоніти ладком, посміятися... Кумпанія називається! Не витримала. Встала — і на город... Росу збирати... Як поверталась, якісь чорні тіні на мене впали, рота хусткою зав'язали і в клуні зачинили... І що то за весілля було без мене? Гріх і сміх!
Григорій Шиян
РАДИКАЛЬНИЙ МЕТОД
Я так мислив: грюкнути кулаком по столу чи приголомшити підлеглого форсованим голосом — справа нехитра і часом шкідлива. Мій метод — делікатне повчання, виховання власним прикладом, ба навіть певний компроміс, коли він справі на користь.