З ковалем Панасом Забродою морочився два місяці. Інший бригадир такого працівничка послав би на всі чотири боки, а я терпляче намацував стежку до його розхристаної душі.
Якось Панас зачинив кузню в обідню пору та й не відчиняв до наступного ранку. А вранці з'явився пожмаканий, наче з нього пробували сукати мотузок. Куди вже тут на нього гримати!
— Ай-яй-яй,— кажу,— хіба так можна? Посівна на носі, а кузня на замку. Куди це годиться?
— Молодий — виправлюся,— буркнув Заброда.
— Вірю, Панасе, вірю.
— Блажен, хто вірує,— кисло посміхнувся Панас і пішов не до горна, а до відра з водою.
Виправдував моє довір'я днів п'ять. А потім знову прогуляв. Цілий день. Тут я не обмежився коротким «ай-яй-яй», а довгенько й популярно тлумачив йому, що таке прогул і яка від нього шкода.
— А якби в тебе була не кузня, а мартенівська піч? — не шкодував я красномовства.— Або пульт керування термоядерним реактором?..
Панас зрозумів. Але весілля в кума визнав за причину поважну і не відчиняв кузню два дні. Третього дня я прочитав йому цілу лекцію про ціну робочої хвилини, про весну, котра одним днем красна, про купу борін під кузнею, до яких треба кувати зуби. Вислухавши, Заброда винувато посміхнувся:
— Розумію... Вірю. Тільки руки сьогодні... Мені б маленьку, і все наладилося б. Їй-богу.
Послав я конюха за чверткою. Поки Панас похмелявся, я розвів вогонь і заходився власним прикладом показувати, що має робити коваль. Скоро Панас ожив, повеселів і навіть став подавати мені кваліфіковану допомогу:
— Шеф, поклади ще в жар... Во-о! А тепер щипцями бери за отой край. Во-о! І повертай, повертай щипцями...
Коли я відклепав п'ять зубів до борін, Панас поспівчував:
— Вірю, важко з незвички. Давай, я тепер сам. Ось ковтну рештки... Ну, будь!
— Гляди ж не підведи,— прошу,— і працюй сьогодні допізна, щоб з боронами затримки не було. А коли треба буде залишитись дома, хоч попереджай, щоб я знав.
— Це можна, шеф. Післязавтра брат улаштовує стрижки донечки. Піс-ля-зав-тра-а!
— Ну, гаразд. Та не «настрижися» ж, прошу.
Після стрижок Заброда з'явився прямо до мене в кабінет:
— Шеф! Лихий попутав, не вклався вчора в рамки. Переборщив. Не робітник я сьогодні, лікуватись треба. Хочеш, щоб культиватор ремонтувався, гони п'ятьорку. І на закусь, само собою.
Вперше я відчув себе в тупику. Як тут учинити, щоб у наших стосунках не появилася тріщина, і всі мої старання не зійшли нанівець? Прикинув і так, і сяк і нашкріб чотири карбованці з копійками. Все одно знайде, чим похмелитись, та ще й завіється світ за очі. Він пішов, а мене обсіли сумніви: чи з того боку я підходжу до Панаса? Може, якийсь інший метод спробувати? А який саме?
Невдовзі я несподівано для самого себе розрубав цей гордіїв вузол. Приходжу ледь світ на роботу, а прибиральниця тітка Настя, зустрівши мене в коридорі, кепкує:
— Не спіши, Іване Михайловичу, твоє місце вже зайняте.
Заходжу до кабінету — точно. За моїм столом возсідає Панас Заброда, мов зроду там сидів. На моє вітання кивнув і:
— Слухай, шеф, сюди. Учора я забув попередити, що сьогодні мені в місто до сестри гайнути треба. Допомогти їй те-се.
— Не те-се, а скоби робити треба для будбригади.
— Чого ж я й прийшов! — Заброда припалив сигарету.— Словом, ось ключі від кузні. Прошу! Арматура лежить у кутку під верстатом.
Моє самовладання, що гартувалося два місяці, почало здавати. Ледь стримуючи дрож у голосі, я спитав:
— Куди гнеш?.. Щоб я... скоби роби-ив?!
— Може, ти хочеш сказати, що замість мене поїдеш до моєї сестри? Вибирай сам...
Перш ніж устиг я подумати про свій метод виховання, щось підкинуло мене з лавки, і я втратив самовладання...
Розборонила нас тітка Настя шваброю...
Тепер я мислю так: може, оцей радикальний метод, до якого я вдався мимоволі, якраз і підходить Панасові? Уже два тижні він не ходить по кумах, не вимагає грошей у мене і кує з ранку до вечора.
Василь Юхимович
ПОДУШНЕ