Його раціональні зерна ніколи не проростали.
Вічнозелений — це ще не означає вічноживий.
ЛЕОНІД СУХОРУКОВ
Анатолій Бортняк
ВИПАДОК З ЯБЛУКОМ
Відгойдалося яблуко
В зеленій колисці.
Застрибало ямбово
По смаглявій гілці.
ВАЛЕРІЙ ТРОХЛІБ
Бриніло сонце ямбово,
Вривалось в сад затінений.
Зірвалось з гілки яблуко
І — трах мене по тімені.
Я думав: небо репнуло.
Аж здактилів від страху.
Бо яблуко те гупнуло
Доволі амфібрахово!
А за два кроки дівчина
Стояла попід персиком.
Її кохаю ніжно я,
Сердечно, анапестово.
Знов сповнившись відвагою,
При тямі (що й не віриться!)
Їй яблуко простягую.
Вона ж чомусь верлібриться.
Навіщо мені яблуко,
Як мила не бере його?
...Хоч грає сонце ямбово,
Та на душі — хорейово.
Анатолій Бортняк
ПРО ТРАНЗИТНУ ЛЮБОВ
Та що там дні і душі спопелілії
І що їх суеслівна суєта,
коли любов живе в моєму тілі,
транзитна і минуща,
та свята.
ДМИТРО КРЕМІНЬ
Коли до тебе, мила,
час від часу
я наїжджаю поїздом швидким,
то йду спочатку
в залізничну касу
і не один беру, а два квитки.
Адже везтиму ще й любов
транзитом —
мою минущу радість і сльозу.
Вона таких у мене габаритів,
що я її в контейнері везу.
Вона тендітна в мене,
а не з вати!
Щоб часом не розбилася в путі,
вантажники,
прошу не кантувати
її у суєслівній суєті!
Коли ж додому,
сповнений печалі,
вертаюсь, як на станцію чужу,
тоді любов лишаю
на вокзалі
у камері для схову багажу.
Анатолій Бортняк
БАРВИ ЧОРНОГО МОРЯ
Знов море до берега хвилечки горне,
І спробуй це море тепер не люби.
Не знаю лише — хто назвав його Чорним,
Коли я від нього і сам голубий.
АНТОН МИХАЙЛЕВСЬКИЙ
Коли я роздягся, щасливий без міри,
Проймаючись духом солоним отим,
То, судячи з кольору власної шкіри,
Я море назвав би не Чорним — Блідим.
Коли ж я поплавав між крабів і кільки,
З незвички добряче промерзнувши там,—
Назвав би те море я Синім,
оскільки
Тоді я посинів у ньому і сам.
Коли рушником я розтерся махровим
І чарку хильнув,
осушаючи дно,—
На море я звів зачаровано брови:
Яке ж воно Чорне?
Червоне воно!
Анатолій Бортняк
НЕВИДИМИЙ БІЙ
Ти цілишся примружено з-за рогу
У посмішку беззахисну мою.
А я тебе не бачу, слава богу,
чи, може, просто не розпізнаю.
І тиснеш ти безпечну мою руку,
тамуючи отруєні слова.
Чорнилом набрякає, мов гадюка,
рука твоя у лігві рукава.
ПЕТРО ПЕРЕБИЙНІС
Міняєш ти адресу, а не вдачу,
отрутою забризкавши мене.
Та я тебе не бачив, і не бачу,
і не бажаю знати — головне.
Ти, як павук,
а я, мала комашка,
спішу у твій підступний мікросвіт.
Тебе пізнати, може, і не важко,
я ж у безпечних роздумах:
«Чи слід?..»
Уже ти підло цілишся з-за рогу
у посмішку беззахисну мою.
А я тебе не бачу, слава богу,
точніше, просто не розпізнаю.
Це так: ти жало викинеш з-за тину—
в очах кружки замерехтять рябі.
Та, поки ти не вжалив,— може, встигну
я написати відповідь тобі.
Нарешті, ось! — тавром тебе відмітив
у грізнім, хоч незримому, бою.
І почерком розгонистим:
«На вітер» —
я адресую відповідь свою.
Анатолій Бортняк
СОКИРА, ДРОВА І ПОЕЗІЯ...
Все можливе на цій планеті,
І даремно ти кривиш губи.
Дроворуб виростав в поета...
І буває — співа сокира,
.................
От співає, ну що їй вдієш.
А якщо ти ні разу не витреш
Од сокири змокрілого чуба,
То не витешеш чесного вірша...