Друкують уже без нього. Хлопчики-посильні бігають поміж рядами столів, тріпочучи в повітрі замащеними гранками. Тубільні друкарі проходять прискорені курси набору НТА за участі фахівців, перекинутих літаками з Тифліса. У містах розклеюють друковані плакати, у Самарканді й Бішкеку, у Вірному і Ташкенті. На тротуарах і стінах з’являються перші друковані лозунги, перші у Середній Азії написи «хуй», перші заклики «бий ментівських комісарів» (а дехто так і робить! таки щось значить отой алфавіт!), тож виходить, що магія, відома шаманам на вітрах, починає працювати вже й на політичному рівні, а Джакип Кулан чує, як уночі примара його лінчованого тата скрипучим пером виводить каліграфічні А та Б…
Десь у цей час Чичерін і Джакип Кулан переходять через невисокі пагорби і спускаються в село, до якого йшли. Люди зібралися в коло — празникують всенький день. Тліють багаття. Посеред натовпу розчищено невеличкий майданчик, тож навіть з такої відстані долинають два юні голоси.
Це — айтис, співоче змагання. Хлопець із дівчиною стоять у центрі села, у них триває такий собі насмішкуватий двобій: ти-наче-мені-подобаєшся-хоч-і-маєш-своїх-тарганів… гра, а мелодія шарпається туди-сюди, туди-сюди з бреньканням і триньканням кобизу й домбри. З дотепних рядків сміються. Треба завжди бути напоготові: обмінюєтеся чотирма рядками, перший, другий і четвертий мають римуватися, рядки хоч і довільної довжини, але не надто довгі, аби вистачило дихання. Не так і просто. І досить дошкульно, в деяких селах після айтисів суперники роками не розмовляють. Коли Чичерін і Джакип Кулан в’їжджають у село, дівчина кпить із коня свого супротивника, який дещо — ну, не дуже, але трохи приземкуватий… по правді, таки дещо гладкий. Дуже тлустий. Хлопця це зачіпає, він дратується. У відповідь випалює про те, як збере ватагу хлопців і зітре її на порох з усією сім’єю. Слухачі відповідають чимсь на зразок «гм-м». Ніхто не сміється. Вона скупо всміхається і співає:
Отак! Згаданий брат вже мало не падає зі сміху, а хлопчині-супернику й геть непереливки.
— Ну, це надовго. — Джакип Кулан спішується і розминає коліна. — Он він сидить.
Дуже старий акин — мандрівний казахський співак — сидить із чашкою кумису, куняє біля багаття.
— Ти впевнений, що він…
— Заспіває. Він проїхав усю країну. А як не заспіває, то зрадить своєму ремеслу.
Вони сідають долі, і їм подають чашки з вибродженим кобилячим молоком, по шматку ягнятини, по лепёшке і жмені суниць… Хлопець і дівчина й далі воюють голосами, а Чичерін раптом розуміє, що незабаром сюди хтось придибає і почне записувати це Новим Тюркським Алфавітом, який він допомагав створити… отак усе й забудеться.
Час від часу він кидає погляд на старого акина, що тільки вдає, ніби спить. Насправді він випромінює настанови для співаків. Доброту. Вона відчувається безпомильно, як тепло від жаринок.
Повільно, по черзі, ображені пари стають добрішими, кумеднішими. Що могло вилитися у сільський апокаліпсис, перетворюється на комічну супряж, наче у пари водевільних комедіантів. Вони аж зі шкури пнуться, аби потішити слухачів. Дівчина має останнє слово:
І все ж ти мені подобаєшся, хоч і маєш кілька тарганів… Перегодя гулянка набирає розмаху. Горланять п’яні, гомонять жінки, малі діти дріботять то в юрту, то з юрти, а вітер посилюється. Тоді мандрівний співак починає ладнати свою домбру, і повертається азійська тиша.
— Ти все схопиш? — питає Джакип Кулан.
— Застенографую, — відповідає Чичерін, і його [g] трохи глотальне.
— Гаразд, — каже Чичерін. — Сідаймо на коней і їдьмо, товаришу. — Знову рушають у дорогу, позаду догорають багаття, відлунюють звуки струнної музики, сільської гулянки, але зрештою все поглинув вітер.
А далі — ущелинами. Далеко на північ, в останньому сонячному промінні мерехтить біла верхівка гори. А тут, унизу, вже тінистий вечір.
Чичерін сягне Киргизького Світла, але не власного народження. Він не акин, і його серце ніколи не було готове. Побачить Його він на світанку, тоді проведе дванадцять годин горілиць у пустелі, на кілометровій глибині під спиною лежить у задушливому камінному сні доісторичне місто, більше за Вавилон, а тінь височезної скелі, що сходилася на верхівці гострим наконечником, танцює із заходу на схід, за Чичеріним доглядає Джакип Кулан, дбайливий, немов дитя біля ляльки, на шиях коней обох висихають мережива піни. Але одного чудового дня так само, як гори, і як молодих жінок-вигнанок у їхній закоханості й невинності, як вранішні землетруси і гонихмарні вітри, як чистки, як війну, як мільйони і мільйони душ, що йшли за ним, він не зможе Його пригадати.
Але у Зоні, заховавшись у глибині літа, чекає Ракета. І притягне його так само…
Минулого тижня десь у Британському секторі Слотроп — дурень дурнем — напився води з декоративного ставочка у Тиргартені і, відповідно, заслаб, хоча будь-який берлінець у ці дні знає, що воду перед питтям слід прокип’ятити. Інша річ, що замість чаю можуть заварити мало не будь-що, наприклад, цибулини тюльпанів, і це не надто корисно — ходять чутки, що осердя тюльпана — смертельна отрута. Але все одно заварюють. Колись Слотроп, або ж Ракетмен, як знатимуть його незабаром, гадав, що зуміє застерегти від подібних речей, хотів ощасливити місцевих американською просвітою, але втратив надію, намагаючись пробитися крізь завісу європейської скорботи: він здирав шар за шаром, але під ним завжди виявлявся ще один, непроникний…