Щодо Слотропа, то він зрештою кінчає між круглими стрибучими цицьками дівчини із Відня з волоссям кольору шкіри левиці та смарагдовими очима, із віями густими, ніби хутро, його сперма хлюпається у порожнину її вигнутого горла і посеред самоцвітів її намиста, що прадавньо горять під полудою його сімені, — і з’являється таке, принаймні, відчуття, буцімто всі кінчили одночасно, але хіба це можливо? Проте він зауважує, що єдиною окремішньою людиною, не рахуючи Антонія та Стефанію, залишився офіцер-зв’язківець із Японії, що сидить собі самотою на горішній палубі і спостерігає. Не мастурбує, нічого такого не робить, просто споглядає, дивиться на річку, на ніч… японці, знаєте, їх не розбереш.
По якімсь часі починається всезагальне звільнення отворів, відновлюється пиятика, куріння зілля і патякання, а багато хто йде геть, щоб хоч трохи поспати. Подекуди ще засиджуються пари-трійці. Саксофоніст примостив вигин свого інструмента між розведених стегон гарненької молодиці в темних окулярах — саме так, сонцезахисні окуляри вночі, у товариство цих збоченців Слотроп і затесався — і лабає «Чаттануґу Чу Чу», вібрація доводить молодицю до нестями. Дівчина з велетенським скляним фалоімітатором, усередині котрого в якомусь декадентсько-лавандовому середовищі плавають піраньї-малявки, розважається поміж сідницями огрядного трансвестита у мереживних панчохах і фарбованій соболиній шубі. Чорногорську графиню чеберяють одночасно у шиньйон і в пупок двійко дідуганів за вісімдесят у самих лише чоботях-ботфортах, провадячи вузькофахову дискусію мовою, дуже подібною до церковної латини.
До світанку кілька годин, сонце ще десь за неозорими просторами Росії. Згущується туман, машини вповільнюють хід. Під кілем білої яхти скреготять залишки затонулих суден. Весняні трупи погойдуються серед уламків і перевертаються, коли «Анубіс» проходить над їхніми головами. Під бушпритом золотий шакал, єдине створіння на борту, здатне бачити крізь туман, вдивляється у далечінь уздовж річки, визирає Свінемюнде.
Слотропу сниться Лландидно, якось він провів там дощову відпустку і цмулив біттер у ліжку з донькою власника буксира. Саме там Льюїс Керрол написав свою «Алісу в країні чудес», тому в Лландидно і спорудили пам’ятник Білому Кроликові. І Білий Кролик розмовляв зі Слотропом, вів серйозні розмови на актуальні теми, але Слотроп, прокинувшись, як завжди, все забував. Лежить і дивиться на короби та жолоби для кабелю над головою, вкриті азбестом коліна, на труби, прилади, баки, розподільні щити, муфти, клапани та їхні кущисті тіні. Страшенний гуркіт. Крізь люки сотається сонячне світло, а це означає, що настав ранок. Боковим зором він бачить тріпотіння червоного.
— Тільки Маргериті нічого не кажіть. Благаю. — Це Б’янка… Волосся до пояса, на щоках патьоки туші, очі палають. — Вона мене приб’є.
— Котра година?
— Сонце давно зійшло. А нащо вам?
Навіщо йому. Гм-м. Може, знову заснути, тут-таки.
— А мама на тебе гнівається, чи як?
— Ой, та геть здуріла, каже, що в мене роман з Танатцом. Божевілля та й годі, ми з ним просто друзі, не більше… якби вона звертала на мене бодай трохи уваги, то зрозуміла б.
— На твою дупцю, лялю, вона звертає немало уваги.
— Матір Божа! — підсмикує сукню, обертається так, щоб бачити через плече і Слотропа. — Досі відчуваю. Сліди лишилися?
— А підійди-но ближче.
Вона підходить до нього, усміхається, щокроку витягує пальчики ніг.
— Бачила, як ви спите. Такий, знаєте, гарненький. Мама каже, що ви жорстокий.
— Сама переконайся. — Нагинається і ніжно кусає її за сідницю. Б’янка здригається, але не відступає.
— М-м. Тут «блискавка», чи не могли б ви… — Стенає плечима, вигинається, поки він її розстібає, а тоді червона тафта ковзає униз, і, аякже, на її сідницях — ідеальної форми і гладеньких, наче вершки, — проступають один чи два лавандові синці. Хоча дівчина аж ніяк не пишна, а все одно затягнута у крихітний чорний корсет, що стискає її талію до діаметра пляшки бренді й випинає манюні груденята крихітними білими півмісяцями. Атласні зав’язки, оздоблені вигадливою порнографічною вишивкою, спадають обабіч стегон і підтримують панчохи, прикрашені згори темним алансонським мереживом. Задньою частиною стегон ніжно голубить Слотропове обличчя. Він заходиться несамовито їх кусати, як справжнісінький дупофіл, а тим часом намацує рукою і пестить губки і клітор, тож Б’янка перебирає ніжками у нервовому танці, її яскраво-червоні нігті уп’ялися гострими голками в ноги попід горішнім краєм панчіх, а він робить засоси, червоні туманності в найчутливіших її місцях. Вона пахне милом, квітами, потом і лоном. Її довге волосся спадає до Слотропових очей, м’якеньке і чорне, посічені кінчики дощем шерехтять на білих боках… вона обертається і стає на коліна, щоб розстібнути його напрасовані штани. Нагинається, загортає волосся за вуха, бере головку Слотропового члена у напомаджені губки. Її очі зблискують крізь папороть вій, ручки щуренятами шастають по його тілу, розстібаючи, пестячи. Таке струнке дівча — її горло ковтає, напружується до стогону, коли він хапає її за волосся і намотує… вона його зрозуміла. Добре знає, коли закрити ротик і встати, паризькі туфельки на високих підборах вмостилися обабіч нього, погойдуються, волосся злегка хвилюється, підкреслюючи її обличчя, чорний корсет обрамляє лобок і животик. Задерши голі руки, Б’янка підіймає довге волосся, трясе головою, щоб грива заструменіла по спині, а відтак гострі, як голки, пальчики повільно мандрують униз, змушуючи його завмерти в очікуванні, униз атласом, блискучими галичками та мереживом аж до самих стегон. Потім її обличчя, кругленьке, як у дитини, пухкеньке, оченята підведені нічними тінями, шугають донизу, бо вона саме вклякає, спрямовує у себе його член і так повільно починає лаштуватися, терзаючись, аж поки він її не заповнює цілковито, поки не набиває її до краю…