— Він помирав, — каже вона йому, — дуже постарів. Навіть не знаю, чи вибрався живий з Голландії.
— Він… — і це вагання може (а) бути турботою про її почуття, або (б) свідчити про необхідність зважати на безпеку Шварцкомандо, або (в) бути поєднанням одного і другого… але потім, трясця, гору бере Принцип Максимізації Ризику, — він дійшов до Люнебурзького пустища. Якщо ви цього не знали, то кажу вам.
— Ви його шукали.
— Так. Як і Слотроп, хоча Слотроп навряд чи це пам’ятає.
— Ми зі Слотропом… — вона оглядає кімнату, очі ковзають по металічних площинах, паперах, гранях кристалів солі, не можуть ні на чому спинитися. Зізнається, ніби у розпачі робить сюрприз: — Усе тепер таке далеке. Навіть добре не розумію, навіщо мене сюди вирядили, більше не розумію, ким був Слотроп. Світло згасає. Нічого не бачу. Все віддаляється…
Ще не час її торкатися, але Енціан простягає руку і подружньому, підбадьорливо попліскує по зап’ястку, своєрідне військове слухайте-но-сюди:
— Ще є за що триматися. Хоча може здатися, що все це нереальне, але дещо все ж таки правдиве. Так-так.
— Так-так. — Обоє починають сміятися. Вона — по-європейському втомлено, повільно, похитуючи головою. Колись вона б, сміючись, оцінювала з огляду на грані, глибини, надбання і втрати, на час початку операцій і точки незворотності — вона б сміялася політично, реагуючи на скрутне становище, бо нічого іншого робити не лишалося, але тепер вона просто сміється, як сміялася колись зі Слотропом у казино «Герман Ґерінг».
Отже, вона щойно говорила з Енціаном про спільного друга. Так і відчувається Вакуум?
«Ми зі Слотропом» сказано не надто вдало. Варто було сказати «ми з Блікеро»? Куди б це їх з Африканцем завело?
— Ми з Блікеро, — починає він тихенько, споглядаючи її понад шліфованими вилицями, у зігнутій правій руці тліє сигарета, — ми були близькими лише до певної міри. Існували двері, які я не відчиняв. Не міг. Тут я граю всезнаючого. Я попросив би мене не виказувати, але це не має значення, вони все давно вирішили. Я — верховне Берлінське Мурло, Oberhauptberlinerschnauze Енціан. Я це знаю, а вони мені не вірять. Розпускають плітки про мене і Блікеро, наче клубок із прядивом, і правда не змінить ані їхньої недовіри, ані мого Необмеженого Доступу. Вони просто переповідатимуть історію, ще одну історію, але для вас правда щось усе ж таки має значити… Той Блікеро, якого я любив, був дуже юним, закоханим в імперію, у поезію, у свою самовпевненість. Можливо, колись усе це було важливим і для мене. Я, ким є тепер, виріс саме з того. Колишнє «я» — недолугий дурень, нестерпний козел, але все одно людина — ти ж його не виженеш, як не вигнав би якогось іншого каліку, чи не так?
Здається, він і справді просить у неї поради. І що, весь його час поглинають подібні питання? А як щодо Ракети, Порожніх, як щодо небезпечного становища його народу?
— А що вам до Блікеро? — питає вона зрештою.
Йому не треба довго розмірковувати, він часто уявляв прихід Допитувача.
— Зараз я мав би вивести вас на балкон. На оглядовий майданчик. І показати Ракетен-Штадт. Плексигласові карти павутиння, яке ми розкинули по всій Зоні. Підземні школи, системи розподілу продовольства і ліків… Ми оглянули б штаби, комунікаційні центри, лабораторії, клініки. Я сказав би…
— Усе віддам тобі, якщо захочеш…
— Ні. Не так. Не та історія. Я сказав би: ось чим я став. Відстороненою постаттю на узвишші й на певній віддалі… — наглядає за Ракетен-Штадтом бурштиновими вечорами, а за постаттю випрані темні простирадла хмар… — яка розгубила геть усе, крім цієї височини. Нема більше душі, нема людської душі там, де існую я. Можете собі уявити, як воно?
Він лев, цей чоловік, схиблений на своєму «я», — але, попри все, Катьє він подобається.
— Але якби він був живий…
— А як знати?.. Маю листи, які він написав після того, як виїхав з вашого міста. Він змінювався, страшенно. Ви питаєте, чим він був для мене. Мій тендітний білий шукач, який за двадцять років заслаб і постарів, — остання душа, у якій мені могло бути дано бодай якесь буття, — перетворювався з жаби на принца, з принца на казкове чудовисько… «Якби він був живий», то міг би змінитися до непізнаваності, ми могли б проїхати під ним у небі і не побачити. Хай би що там сталося насамкінець, він переступив межу можливого. Навіть якщо помер, все одно він вийшов за межі свого болю, свого гріха — й опинився далеко у їхній царині, у контролі, синтезі та контролі, далі за… — він хотів сказати «нас», але, зрештою, «мене» все ж таки ліпше. — Я не сягнув так далеко, мене лиш піднесло, і це так порожньо! це навіть гірше, ніж коли хтось, кому не віриш, каже, що тобі не доведеться помирати… Так, він багато для мене значить, дуже багато. Він — давнє «я», альбатрос, якого я ніяк не можу відпустити.
— А я? — Вона розуміє, що він сподівається від неї слів жінки 40-х. «А я», ну, справді. Але їй ніяк не спадає на думку, як би отак, немов незнарошна, йому допомогти, взяти і подарувати мить спокою…
— Ви, бідолашна Катьє, ваша історія найсумніша. — Вона підводить голову, щоб поглянути в його насмішкувате обличчя, і, приголомшена, бачить натомість сльози на щоках. — Вам лише дали свободу, — голос його зривається на останньому слові, якусь мить обличчя тріпоче у клітці рук, потім випурхує з клітки, повертаючи її власний понурий смішок. О ні, невже і він перед нею клеїтиме дурня? Чого вона хоче від чоловіка саме зараз, то це надійності, душевної рівноваги і сили характеру. А не ось такого. — Я казав Слотропові, що й він також вільний. Я кажу це всім, хто слухає. Скажу їм так само, як і вам: ви вільні. Ви вільні. Ви вільні…
— Хіба моя історія може бути сумнішою? — Безсоромне дівчисько, вона йому не потурає, вона з ним фліртує, пробує все, чого її навчили гофрований папір і карлючки юної панянки, щоб тільки триматися від його чорноти якнайдалі. Безперечно, це не його чорнота, а її власна — неприпустима чорнота, а вона намагається вдавати, що це Енціанова чорнота, щось за межами навіть осердя Панового гаю, аж ніяк не пасторальне, міське, способи відкинути природні сили, переступити через них, виправити або вилити на землю, аби вони знову сплинули зловорожими мертвяками: Кліпот, над яким «піднісся» Вайссман, душі, чий шлях сюди був настільки важким, що у блакитній блискавці вони втратили всю свою доброту (з брижами на морській гладіні) і перетворилися на імбецилів-убивць і блазнів, щось нерозбірливо сигналять клаксонами у порожнечу, жилаві й пошарпані, мов щури, — міська пітьма у ній самій, текстурований морок, в якому потоки струменять навсібіч, але ніщо не починається і не закінчується. А з часом усе шумить дедалі сильніше… і здригається у її свідомості.
— Та фліртуйте, якщо хочете, — Енціан уже вкрадливий, як Кері Грант, — але приготуйтеся до того, що вас сприйматимуть серйозно. — Ого. За цим і прийшла, хлопці.
Не обов’язково. Його гіркота (що належним чином зафіксовано в німецьких архівах, які, либонь, уже знищені) лежить надто глибоко для неї. Він мусив навчитися жити під тисячею масок (бо Місто і далі ховатиметься від вторгнень, яких ми часто не бачимо, чиїх наслідків не усвідомлюємо, мовчазних і непомітних революцій у складських районах, де самі стіни, на землях, де нічого, крім бур’яну), і ця, поза сумнівом, Вишукана Давня Екзотика — одна з них.
— Я не знаю, що мені робити. — Вона підводиться, повільно стенає плечима і починає елегантно ходити кімнатою. Її давній стиль: дівчина років шістнадцяти, яка переконана, що всі дивляться тільки на неї. Каптур волосся, руки часто торкаються одна одної.
— Вам не треба заглиблюватися у цю справу, просто знайдіть Слотропа, — нарешті зважується він. — Лишайтеся з нами і чекайте на нього, навіщо сушити голову рештою?
— Бо я відчуваю, — її голос, може, і навмисно, дуже сумирний, — що саме цією «рештою» я і маю займатися. Мені не хочеться якоїсь мізерної перемоги, не хочеться… ну, не знаю, просто подякувати за восьминога, чи якось так. Хіба мені не треба знати, навіщо він тут, що я для Них із ним зробила? Як Їх можна зупинити? Скільки ще я відбуватимусь дрібними ролями, дешевим зіскоком? Хіба я не повинна йти до кінця?