— Там побачимось, — Енціан махає рукою і відвертається. Ковтає таблетку німецького дезоксиефедрину, кладе в рот пластинку жуйки. Якщо швидко жувати, на зубах рипітиме, пластинка пережовується з рипінням, таке жування винайшли жінки в останню Війну, щоб не плакати. Не те щоб йому хотілося плакати через розлуку, хочеться плакати через себе, через те, що, згідно з їхньою вірою, має статися з ним. Що глибше вони вірять, то більше шансів. Його народ знищить його, якщо зможе…
Плям, плям, гм-м, добривечір дами, гарно попрацювала, Любіца, плям, як голова, Мечиславе, вони, певно, сильно здивувалися, коли кулі повідскакували! хе-хе, плям, плям, добривечір, «Іскро» (Озоганде), маєте щось із Гамбурґа про рідкий кисень, а хай йому біс, добре, щоб Оуруру добився сюди-ди, бо ми добре собі сраки намилимо, поки ховатимемося, коли-ли… ох, курва, а це хто…
А це Йозеф Омбінді, ось це хто, провідник Порожніх. Але поки він не пересміявся, протягом кількох секунд Енціану здавалося, що це привид Орутьєне.
— Кажуть, що дитину Окандіо також убили.
— Брешуть. — Плям.
— Це була моя перша спроба запобігти народженню.
— І це досі тебе цікавить, — плям, плям. Він знає, що йдеться про інше, але Омбінді його дратує.
— Самогубство — це свобода, яку мають навіть найнижчі. А ти відмовляєш у цьому народу.
— Давай без агітації. Ліпше скажи, чи твій друг Оуруру збирається завести рідкокисневий генератор? Чи у мене в Гамбурзі очікуватиме такий собі нежданчик?
— Гаразд, без агітації. Ти відмовляєш своєму народу у свободі, яку маєш навіть ти, оберсте Нґарореру. — І знов усміхається, як привид загиблого цієї ночі чоловіка. Намацує, підштовхує, що? що? що ти хочеш сказати, оберсте? аж поки помічає втому на обличчі Енціана і розуміє, що це не вдавано. — Свобода, — шепоче, усміхаючись, — це пісня про кохання під чорним небом, обведеним кислотно-помаранчевим, рекламний ролик, що сповнюється жахом катарів перед звичаєм ув’язнювати душі у тіла новонароджених, — свобода, якою ти невдовзі зможеш скористатися. Я чую, як твоя душа розмовляє уві сні. Я тебе знаю ліпше за будь-кого.
Цямк, цямк, таж я маю передати йому розклад чергувань, отакої. Ну я і бовдур, він може вибрати ніч…
— Ти примара, Омбінді, — у голос вкладено стільки паніки, що навіть як не спрацює, все одно добряче образить. — Я проєктую своє бажання померти, а доводиться дивитися на тебе. Такої гидоти я ще бачив. — І видає Усмішку Космонавта упродовж цілісіньких 30 секунд, і минає якихось 10, а Омбінді вже починає водити очима, впріває, стискає губи, дивиться долі, відвертається, озирається, але Енціан наполягає, народе мій, сьогодні від мене милості не дочекаєшся, Усмішка Космонавта на милю навколо забарвлює все кольором застиглого морозива ОТЖЕ тепер, коли ми у доброму гуморі, то як щодо того, щоб усе ж поставити кришки на акумулятори, Джуро? Правильно, рентгенівський зір, побачив крізь брезент, вважай ще одним дивом… агов, Власто, бери наступну радіовахту, начхати, що у списку, з Гамбурґом не буває нічого серйознішого за технічні балачки, а мені хочеться знати чому, мені хочеться знати, що передають, коли чергують люди Омбінді… на командній частоті переселенців увесь зв’язок крапками і тире — жодних голосів, які могли б видати, але оператори присягаються, що впізнають почерк кожного радиста. Власта — одна з найкращих радисток, чудово імітує руку мало не всіх людей Омбінді. Тренувалася, бо раптом знадобиться.
Інші, які весь час запитували себе, чи збирається Енціан колись виступити супроти Омбінді, тепер геть усе розуміють з виразу його обличчя і з того, як він іде… Тож доторкнувшись лишень до своєї пілотки, а це означає Такий-То-І-Такий План, люди Омбінді тихенько, без зайвого галасу, позбулися на сьогодні всіх чергувань, хоча зброя і набої при них. Того у них ніколи не забирали. Не було причин. Енціан сьогодні вразливий не більше, ніж зазвичай, тобто дуже вразливий.
Товстун Людвіг — білий світляк у тумані. Бавиться, наче на нього покладено обов’язки розвідника велетенського білого війська, що завжди у нього на фланзі, готове на перший же поклик зійти згори і втоптати чорних у болото. Але він нікого не кликатиме. Він радше піде з переселенцями, незримо. Там, у них, йому нема чого вкрасти. Він не один із них, а вони мають куди йти. Відчуває, що мусить піти за ними, але окремішньо, як чужий, не більше і не менше підвладний Зоні…
Міст над річкою. Хіба зовсім зрідка нагорі проїде автомобіль. Якщо поглянути вгору, побачиш схил із шишконосними деревами, що похмуро підіймаються від шляху вгору. Дерева сумно риплять над раною, спроєктованою на їхній території, у їхніх володіннях, на їхній землі. У річці зблискує рудувата форель, у дренажній трубі інші шукачі прихистку понаписували всякої всячини на вологому склепінні стін. Забери мене, Кістлява, щось ти затримуєшся. Ці дні найгірші. Ти будеш як солодкий сон. Просто сон? Будь ласка. Приходь скоріше… Рядовий Рудольф Еффіґ, 12.IV.45. Малюнок чорним гримом командо — людина зблизька дивиться на квітку. Трохи далі або просто трохи менша жінка — наближається. Якийсь ельф абощо. Людина не дивиться на неї (на нього?). На середній відстані — копиці сіна. Квітка формою подібна до піхви молодої дівчини. З неба дивиться світило, лице спокійне, як у Будди. Нижче хтось надряпав англійською: Гарний малюнок! Закінчуй! а під тим написом іншим почерком: Він ЗАКІНЧИВ, дурню. І тобі кінець. Поряд німецькою: Я всім серцем любив тебе, Лізель — ані ймення чи звання, підрозділу, номера… Ініціали, «хрестики-нулики», одразу видно, що грав сам із собою, «шибениця», у якій задумане слово так і не написали: GE_ _RAT_ _ і повішене тіло видно майже з другого кінця труби, навіть зранку, бо дорога дуже вузька, тож нема путящого переходу із світла в тінь. На узбіччі дороги із заростей визирає захований велосипед. Пізній метелик, блідий, ніби повіка, безцільно кліпає над стеблами свіжого сіна. Високо на схилі хтось вганяє сокиру у живе дерево… саме тут і саме тепер юна відьма нарешті знаходить Вацлава Чичеріна.
Він сидить біля річки, не пригнічений і не безтурботний, просто чекає. Пасивний соленоїд чекає, поки ввімкнуть. Почувши кроки, підводить голову і бачить її. Вона — перша з’ява з минулої ночі, на яку він подивився і побачив. Це її робота, ось яке заклинання вона тоді примовляла, шовковим клином, видертим із найліпших трусиків, зав’язуючи очі ляльці, себто його очі, східні й вологі, хай і проведені лишень у глині її довгим нігтем:
Нехай він стане сліпим до всіх, крім мене. Нехай засяє палке сонце кохання у його очах назавжди. Нехай прихистить його моя пітьма. Всіма священними йменнями Бога, ангелами Мельхідаелом, Ягоелом, Анафіелом і великим Метатроном заклинаю тебе і всіх, хто з тобою, йди і виконай мою волю.
Секрет у тому, щоб належним чином зосередитися. Вона блокує все інше: місяць, вітер у ялівці, диких собак, що блукають ночами. Вона концентрується на спогаді про Чичеріна, на його свавільних очах, нехай він формується, а свій оргазм пристосовує до замовляння, щоб в кінці, називаючи останні Ймення Сили, вона кричала, кінчаючи без допомоги пальців, які підняті до неба.
Опісля переламує надвоє чарівний хліб і одну половинку з’їдає. Друга — для Чичеріна.
Він бере хліб. Біжить річка. Співає пташка.
Смеркається, коханці лежать голі на прохолодному трав’янистому березі, до них долинає звук автоколони на вузькій дорозі. Чичерін натягує штани і йде спробувати розжитися харчами або сигаретами. Його минають чорні обличчя, mba-kayere, дехто позирає з цікавістю, інші надто заклопотані своєю втомою або охороною закритого фургона, у якому перевозять бойову частину 00001. Зупиняється на мотоциклі Енціан, mba-kayere, щоб переговорити із пошрамованим і неголеним білим. Вони на середині мосту. Розмовляють ламаною німецькою. Чичеріну вдається випросити пів пачки американських сигарет і три сирі картоплини. Кивають одне одному, не дуже формально, не надто привітно, Енціан витискає зчеплення і продовжує мандрівку. Чичерін закурює, стоїть на дорозі, дивиться їм услід, тремтить у сутінках. Потім повертається до своєї юної дівчини біля річки. Треба знайти трохи дров, поки не стемніло.