— Що ви? Невже ви мене так зрозуміли?— аж злякався Ігор. — Пробачте мені, хіба я міг подумати навіть щось приблизне. Пробачте, я не так висловився. Я розумію, тепер ви можете зневажати мене, але як ви навіть думку таку могли припустити? Ні, правда, ви ж не подумали так, ви пожартували?— Він справді був украй розгублений і не знав, що сказати, що зробити. — Повірте мені, послухайте...
— Ну, я вірю, слухаю, я рада, що помилилась, — зглянулась Літа Миколаївна.
— Скажіть правду, ви вже не думаєте так? І саме коли я хотів сказати про найвищу повагу до вас...
— Ні, вже не думаю. Кажіть, що хотіли, тільки не про найвищу повагу до мене, — вона вже жартувала, і він заспокоївся.
— Ви не уявляєте, як цей останній свій день чи вечір я хотів би бути з живою людиною, і мене вжахнуло, що цей останній вечір я проведу серед попів, ченців, з не потрібними мені розмовами, нещирими упаданнями тьотиних помічниць. Ну, як це обидно, ліпше я був би на фронті! Я подумав, що тільки з вами, навіть не з тьотею, хоча я для неї як син, цього вона не змогла в собі закреслити, але скільки справжнього, людського вона завжди повинна приховувати у собі — і заради чого? І серед цього чорного святенництва раптом ваша усмішка. І я хотів, щоб ми з вами погуляли, поговорили, як учора гуляли і розмовляли... Хіба в цьому є щось безглузде, недоладне? Цей мій останній вечір провести тепло і дружньо?
— Чом ви так приречено кажете — «останній день», «останній вечір». Ви ж мусите радіти, ви ж завтра побачите свою наречену, ви ж для цього приїхали.
— Звичайно, — ніби між іншим відповів Ігор. — Я поспішав сюди, але мені здається — поспішав більше, щоб хоч трохи відпочити від усього жаху, що там набачився, від ганебного відступу, від лазарету. Коли я дізнався, що можу приїхати на кілька днів, я зрадів — спатиму в чистій постелі, щодня голитимусь, тьотя вранці ходитиме навшпиньках повз двері моєї кімнати, щоб мене не розбудити. Ну, звичайний хатній затишок, і тиша, і кілька днів роблю, що хочу. Але ж дивно. Життя докорінно змінюється, я став зовсім інший. Мені вже шкода полкових товаришів, я вже скучив за своїм хлопчиськом-вістовим, який трохи не плакав, коли мене поранило. Я скучив за моєю батареєю. Мені хочеться швидше їх побачити, повернутися до них, наче там моє справжнє життя, бо там, під вибухами, коло гармат, вже не може бути ніякого лицемірства, і я вже не переживаю так жаху, як раніше. Не думайте, я не був боягузом, але життя у кожного з нас єдине і неповторне...
Вона хотіла сказати, що бачила його Георгія — найціннішу нагороду, як казали їй, і для солдатів, і для офіцерів, її тому давали, хто виявляв хоробрість. Але ж він не згадав жодного разу про свої вчинки, і про нагороди не обмовився.
— От чесно, це ж цілком природно, захотілося кілька днів перепочинку, майже вдома, адже тільки у тьоті я майже вдома, всі мої товариші, з якими я жив, також на фронті. Я знав, що це тільки на короткий час, а Ада, наречена моя, написала, що батьки дозволять повінчатися, не чекаючи кінця війни. Я зрадів, усі товариші заздрили. А тепер мені чогось лячно, — відверто мовив він. — От бачите, я з вами як на сповіді. Кому б я сказав про це? Тьоті?— він знизав плечима. — Чому я вам кажу? Я певен, кожен жадає мати на світі людину, якій може сказати все, щоб вона могла знати все, що приховують від решти. Такими колись були святі сповідники — не кажіть тьоті і не жахайтесь, я давно не вірю ні в яких святих, особливо тепер, за життя «святих», та й не треба, щоб святі слухали, треба мати змогу казати все живій людині з усіма притаманними людині почуттями, може, й гріхами, своїми розмислами, непогодженням з усталеними віками правилами, а може, навпаки, зовсім не винній, це байдуже, тільки б вона була живою, справжньою людиною, щоб можна було з нею говорити про все і щоб вона не жахалась.
— І от ви випадково зустріли мене, зовсім вам чужу, не знану людину...
— Усе в житті випадок, — переконливо мовив Ігор. — Я знаю, що зараз це мій щасливий випадок, і ви вже знаєте, що ви мені не чужа і не незнана, хоча я й не знав, що у вас дочка і син, але ж це зовсім не стосується того, що я кажу.
— Ви, може, скажете, що відчули споріднення душ?— скоса глянула на нього Літа. Хіба мало чоловіків, залицяючись до неї, починали зі «спорідненості»! Ще цього не вистачало!
— І це ні. Ми зовсім різні. Хоча, стривайте, є одне спільне: жадоба щирого життя, у вас навіть не жадоба, а просто щирість, і ніякої пози, ніякого лицемірства, а в мене тільки жадоба, а тепер тільки жадоба правди у» всьому. Я найвище ставлю правду.
А вона? Вона замислилась. Ні, для неї не «правда» була найвищим, святим. Вона до «правди» часто ставилась зневажливо, вона, не замислюючись, нехтувала нею, коли треба було комусь допомогти, щось владнати. Головне — це добро, доброта, щоб люди були добрі, щоб, коли могли, не проходили мимо бідолаги, щоб не робили лиха навмисне, а коли треба для доброго діла збрехати, навіть щоб помирити когось, — подумаєш, важниця! А збрехати «панові», як усі називали — хлопці, і пекарі, і службовці, і вона поза очі завідуючого Трудолюбієм — не вкладаючи в це слово ані шани, ані злостивості, просто так уже звикли: «пан приїхав», «пана не буде», — так хіба гріх збрехати цьому «панові», аби щось полегшити хлопцям чи допомогти комусь з пекарів? Яка дурниця!