А збрехати, коли треба, і архієрею, і губернаторші... Подумаєш, та це просто святе діло! Хіба може існувати гола «правда» сама по собі? Перед ким? Для чого? Тільки щоб сказати: «Я люблю правду». «Я ніколи не брешу». Хіба що свята маленька бабуся — її мати — примудряється ніколи не брехати, вона змовчить ліпше, але не збреше. І чоловік мовчить... У різних людей різне поняття... А коли у них переховувалися двоюрідні брати чоловікові — Саша і Паша — есер і есдек, так що, треба було про них казати правду? Та й вони весь час так сперечалися, і кожен доводив своє. А! Він, Ігор, ще молодий і нічого не розуміє, він зараз тільки там пізнав жорстоке життя і замислився. Вона мовчала.
Він про це і казав зараз, ніби читаючи її думки.
— Там пізнаєш ціну всього, всіх взаємин з людьми — надто дорога наука! І от коли повертаєшся звідти з іншими мірками і критеріями, з бажанням простого, людяного, особливо нестерпно впадає в очі все навмисне, декорації, а не життя, пробачте, я повторююсь, я вже говорив про це, але з самої гори до низу — все просякло брехнею.
— Ви, може, стали там революціонером?— Недарма вона згадала Сашу і Пашу, та ще й Льовка-семінарист — племінник чоловіка — наводить на роздуми своїми таємничими походеньками і висловлюваннями.
— Ні, не став. Там у мене не було нагоди зустрітися з ними, я лише замислився. І не лише над устроєм нашим. Я йшов на війну, як і належить офіцерові гвардії, відданим цареві, співав палко «Боже, царя храни». Ви ніколи не думали — тільки в нашому гімні ані слівця про народ, батьківщину, тільки «боже, царя храни».
Такі глузливі розмови вона вже чула у Льовки з братом Ільком, але, боронь боже, щоб почув її чоловік! Вона застережливо кидала: «Ану припиніть!» А вони сміялися.
— Я радів нестямно, — вів далі Ігор, — коли після закінчення нашого високопоставленого корпусу якось потрапив у варту цариці на урочистому виході. Не робіть такі очі, я вам признаюсь, що я так боявся збитися-заплутатися. А в палац нас інколи привозили на бали, і ми вже не ніяковіли, танцюючи з інститутками і фрейлінами. Я вам коли-небудь докладніше розповім — було багато й комічного.
Літа хотіла зауважити, що й бабуся, її мати, коли вчилася в інституті ордена святої Катерини, їздила на такі бали, і тепер дівчатка слухають з неймовірною цікавістю і про ці бали в палаці, і як інститутки заздалегідь пришивали собі непомітні довгі кишені, щоб під час вечері наховати там ласощів, — але це було б недоречно, хай краще він говорить. Яке йому діло до її сім’ї, до бабусі і до дівчаток... він зовсім з іншого світу. Але чому викликає таке співчуття, і з ним так вільно і просто? Може, тому, що він каже:
— А потім, після окопів, солдатів, пробачте, вкритих вошами, безглуздих наказів, боротьби честолюбства серед вищого командування, ці дурні дитячі почуття відійшли геть далеко. Може, ще, як гоголівські герої з «Тараса Бульби», я вірю в товариство, в силу чоловічої дружби, взаємну товариську запоруку. Але ж хто виправдає, який бог спокійно дивиться на загибель ні в чому не винного народу? У мене все заплуталося в голові.
І яке нам було діло до якогось сараївського принца, і хто знає всі хитросплетіння не відомої для народу дипломатії і вищої політики, коли Росія розплачується своїми солдатами незрівнянно більше, ніж союзники, і відтягає на себе всі удари! І чого сюди приплутують царя-батюшку і батьківщину? А як солдати — це ж наш народ — по-справжньому вболівають за свою землю. О, ви не уявляєте, яких розмов ми начулися. А проте як вони тримаються в бою, у важких переходах, при них соромно на щось нарікати, і, звичайно, як уже почалося, то треба боронити цю нещасну батьківщину, народ, отих дітей біженців, про яких ви турбуєтесь, що вони відстануть від ровесників. Ні, ні, не думайте, я схиляюсь за це перед вами. Їм це дуже потрібно, — він підкреслив «дуже», — ви навіть не уявляєте, як зберегти в такому шквалі хоч проблиски дитинства. Я наче бачу, як ви мимохідь когось погладили по голові, комусь усміхнулись, спитали про щось, що не торкається уроку, і в них зберігається впевненість, що все ще буде добре і в них самих, коли їм, як усім дітям, треба вчитися. Може, ви й не думали про це, але відчули, і повірте, даєте далеко більше, ніж безплатну підготовку. Я не знаю, що ви робили до війни, — він не питав, він говорив, наче думав уголос на самоті, але Літа вставила: