Чому вона, та, що стоїть, ані разу не повернулася сюди? От вона зосереджено хреститься — невже вона молиться? Ні, ні, це для годиться, от шепочуться з подругою, а сюди не повертається. Невже вона не здогадується, що вони з Адою коло місця ігумені? Яке в неї пишне, живе каштанове волосся! Воно, напевне, довге, коли розпустити зачіску. Таке хвилясте, кучеряве, заколоте в зачіску, воно наче сяйво навколо голови. Він не дивиться на гарне модне плаття, таке несподіване в цій церкві, його б він не назвав, як учорашнє, «вбраннячком». Йому здається, на неї всі дивляться, а він бачить тільки, що сьогодні вона якась незвичайна. Хіба її взагалі можна назвати красунею? Але в ній усе пройняте невимовно чарівною жіночністю і гармонійністю. Це в уяві, не насправді, бо насправді вона знову одвернулася — в уяві перед ним виникла її тоненька рухлива постать, промовисті сині очі, її веселі перламутрові зуби, привітні губи, вона всміхається — і все в ній всміхається, і все навколо міниться. Але це тільки майнуло в уяві. Зараз вона, напрочуд гарна, зовсім далека. Вона ні разу не повернулася до нього! Вона ж знає, мусить знати, що він тут. І він знову й знову Дивиться в той бік. Добре, що і Ада, і тьотя стоять попереду і він хоч сам може дивитися туди.
Що, що таке він вигадує?
Ага! Ти завжди сміявся з товаришів, а тепер сам потрапив у пастку. Але де пастка? Тут, з цією білявою дівчиною з видовженою постаттю, з обличчям, руками, наче справді вирізьбленими з мармуру, яка за три дні стане твоєю дружиною, чи там, навпроти, з зовсім чужою, якої ти майже не знаєш? Неправда! Він її знає краще, далеко краще, ніж цю.
Йому стало лячно, наче хтось наслав якісь чари і він не міг розібратися, де він. На мить йому здалося, що він знову на березі озера, яке мусив перейти зі взводом солдатів. Навколо зелено, надзвичайно гарно, і вода вкрита ряскою, та раптом хтось закричав: «Обережно! Болото!» — і він відчув, що вгрузає. Як вони квапливо витягали один одного, і як це було важко і страшно; вони потім признавалися, що було дуже страшно, страшніше, ніж під кулями, бо тут чигала раптова, несподівана і незвичайна смерть — затягувало болото, і з якими зусиллями треба було вибиратися! Потім минула не одна хвилина, поки вони отямилися. Він зараз наче теж кудись поринав, вгрузав, і не було товаришів, щоб кричати «на поміч», бо він і сам не знав, від чого треба рятуватися.
Нагорі, на хорах, співають дівчата в чорному, невольниці віри. Як докір усім стоїть група поранених у халатах, дехто на костурах, хто з підв’язаною загіпсованою рукою, хто з забинтованою головою.
Час від часу виходить з вівтаря архієрей, оцей владика Неофіт, якого вчора він ладен був задавити за обідом, бо той так спокійно, — задоволений, що зустрівся в нею, — розмовляв, як звичайний собі чоловік, а сьогодні в золоченій ризі, в митрі удає з себе істоту, вищу за всіх, причетну до не відомих решті істин і таємниць, а насправді — Ігор певний — перепочине кілька хвилин у вівтарі і продовжує знову удавати. Усі щось удають. І він, Ігор, також. Але він не знає, що йому удавати. Де? З ким?
Він трохи не здригнувся. Це ж за три дні він стоятиме під вінцем з цією, яка стоїть зараз попереду нього, і вона стане йому найближчою людиною. Адже сам він цього хотів. Ніхто їх не силував, ніякі обставини не примушували, і товариші в полку та й усі знайомі молодики одверто заздрили йому. Гарна дівчина, княжна, з вищого кола. Багата спадкоємниця. Ох, заздрість людей! Вона також має неабияке значення і підштовхує, і народжує честолюбні бажання! А тут всі товариші гомоніли:
— Ач, яку принцесу наш Гарька запопав!
А все йшло до того само собою — зустрічі на вечірках, в театрах, візити на святах, гостювання влітку в їхньому маєтку, катання верхи на конях, все до того йшло, що його зарахували в «женихи», та ще й найбільш підходящого з числа претендентів, які, звичайно, в’юнами вилися навколо такої нареченої, а вона все перебирала, хоча їй уже минав 24-й рік. Загальна думка була за нього — «яка гарна пара». Для батьків мало значення, що ніякого натяку на розрахунки, вигоди шлюбу тут не могло бути. Ігор сам був забезпечений і тим, що лишили батьки, і тим, що записала тітка, і шлях у нього був уже відомий, цілком відповідний їхній «принцесі».
Ада була явно задоволена, коли він попросив її руки, стати дружиною, наче вона сама вже намітила його і була певна, що так і буде, і це йому тоді подобалось.
Вона була вихована, освічена, як належало у вищому світі, — себто він міг з нею розмовляти по-французьки, і по-німецьки, і по-англійськи, розумна — здавалось, дуже розумна, — адже як одразу розміркувала, куди поїдуть у шлюбну подорож, як налагодять життя у маєтку і яку половину віддадуть їм батьки у великій столичній квартирі. Все було легко і безтурботно, йому здавалось, що саме така жінка і мусить бути. Вони вже цілувались — після заручин. Правда, трошки холоднувато, не так бездумно і весело, як з подружками своїх офіцерських вечірок, або навіть, як ще кадетом був, з троюрідними сестрами та їхніми подругами, — тоді цілувалися, не замислюючись, для розваги, насолоди, завжди крадькома, що надавало запальності. З Адою це вже було дозволене і належне. Але холоднуватість він відносив до її дівочої цнотливості, незайманості, і це подобалось, так само як і її стримані листи на фронт, без ніяких ласкавих слів, але з підписом «Ваша Ада». На фронті товариші, звичайно, також заздрили, коли він одержував листи, і він вірив, що йому пощастило. Раніше йому навіть подобалось, що вона так гордовито тримається з усіма, а от обрала його. Він писав тьоті, що наречена його добре вихована, розумна дівчина і їй обов’язково сподобається, і все йшло як по маслу, а коли Ада написала, що батьки дозволяють, не чекаючи кінця війни, повінчатися, якщо він візьме відпустку на кілька днів, він, звичайно, зрадів.