А він, нахилившись, поцілував руку (уперше!) Літі, прошепотів:
— Бога ради, усміхніться! Я не бачив вашої усмішки з учорашнього вечора.
Літа злякано і здивовано глянула на нього, але враз обернула все на жарт і досить голосно сказала:
— Ви, певне, занудились від такої довгої відправи, ми-то звичні, — і, дивлячись йому в живі очі, всміхнулась спокійно і привітно.
«Та то просто вони потомились з дороги», — втішала себе Літа. Навіщо мати Серафима запросила її і Ольгу на цю каву?
Ніяк Аду і її матір не могли втягти в бесіду ані Ігор, ані Літа з Ольгою. А ігуменя ще була на ході, доручивши хазяйнувати Ігореві й Адиній матері. Хазяйнувати особливо не доводилось — і кава у кавнику, молочник з вершками, блюдо з бутербродами і ваза зі знаменитими вергунами дияконихи стояла на столі, так само як і прибори.
— Відпочивайте, — сказав люб’язно Ігор майбутній тещі, — я поналиваю сам.
Він був певний, що за це візьметься Ада, але вона сиділа непорушно, та й мати її також не поспішала. Він якось зніяковів. Звичайно, він і сам би з усім упорався, та коли б не ця непорушність!
— Давайте я допоможу, це все-таки жіноче діло, — схопилася Літа, швидко і вправно налила кави, ані на мить не замовкаючи. — Олю, підсунь бутерброди, обов’язково покуштуйте вергуни. Ви, мабуть, дуже потомились з дороги? Ви прямо з Петрограда? Ігоре Павловичу, навіщо ви вистоювали цю обідню? Архієрей так уже тягнув, так тягнув!
Треба було щось говорити, а не сидіти отак мовчки. Чого це Ігор так розгубився — не схоже на нього! Хай уже вип’ють цю не потрібну нікому каву, поїдять бутерброди та йдуть собі спати, а вони з Ольгою побіжать «додому», де їх чекає грандіозний обід, гори різних пиріжків і пундиків, і таких самих вергунів, а головне — абсолютна простота і воля — можна навіть скинути черевики і одягти капоти!
Вона знала з власного досвіду — краще, коли сама хазяйка починає гомоніти будь-що, аби не сидіти отак, ані пари з вуст.
— Я дуже люблю ваш Петроград, — говорила вона жваво.
— А ви бували там? — спитала «теща», як її подумки назвала Літа.
— І не раз. Там живе моя сестра, у неї квартира на Тавричеському бульварі, торік я їздила туди з дітьми.
— З якими дітьми? — нарешті відкрила вуста Ада.
— Своїми дітьми, — усміхнулась Літа, — у мене син і дочка. Вона навмисне згадала про дітей. Хай не турбується наречена про свого жениха! — Я вам не показувала їхньої фотокартки? — спитала вона Ігоря, прекрасно знаючи, що не показувала.
— Літка, Єлизавета Миколаївна, — поправилася Ольга, — завжди возить з собою або дітей, або їхні картки.
— Я і зараз шкодую, що не взяла їх сюди, їм було б цікаво, — сказала Літа, виймаючи з ридикюля картку. Хлопчик і дівчинка стояли на плетеному диванчику, а вона сама стояла за ними і обіймала обох, щаслива й усміхнена. Хлопчик був дуже серйозний, хвилясте волосся, Причесане, як у дорослого, відкривало розумне чоло, а дівчинка, кучерява, кругловида, немов витріщила великі, круглі очі, сміялася.
— Чудові діти! — вирвалось в Ігоря. — Правда, Адо?
— Так, дуже милі.
— Дійсно, які гарненькі дітки, — визнала навіть «теща».
— Чиї це дітки гарненькі? — спитала, заходячи, мати Серафима.
— Мої, — з неприхованою гордістю сказала Літа.
— Справді чудові! Ти бачив, Гарику? Ви їх привезіть сюди погостювати, — щиро мовила ігуменя.
— Дуже дякую, обов’язково. Вони тепер старші, вже вчаться, та коли є можливість, я скрізь беру їх з собою. І, знаєте, син у Петрограді мені навіть допомагав, він краще орієнтувався, ніж я, на вулицях і проспектах і, крім того, завжди нагадував, що треба подивитись, — адже він перейшов уже в третій клас, багато читає.
— А оце та дівчинка, про яку згадував владика Неофіт? — спитала мати Серафима.
Вона була рада, що хоч якась розмова точиться за столом, і добре, що Єлизавета Миколаївна хоча б своїми дітьми розряджає непорушну атмосферу, яку відчувала мати Серафима з самого ранку. Це взагалі до речі. Хай Ада і її мати знають, що це мила й порядна дама.
— А хто ваш чоловік? — спитала «теща».