— Що ви говорите? Навіщо ви все це говорите? — майже скрикнув Ігор. — Подумайте про мене! Це ж гірше, ганебніше, ніж здатися в полон ще до бою, а це ж також зрада своєї честі, своєї гідності на догоду рідним! Ну, коли бачиш, що помилився, так що ж — підкоритися та й жити в брехні! Щоб запобігти ніяковому становищу, неприємностям — занапастити ціле життя? Краще зараз пережити хай жахливий шквал, але врятуватися. Ну, повірте, повірте мені, я зустрівся з нею зовсім чужим. Ви думаєте, вона зраділа, кинулась до мене, усміхнулася мені? Та вона просто не вміє всміхатися! І не заради чогось, а від серця!
От далася йому ця усмішка! Літа мимоволі усміхнулась і похитала головою.
— Що ж, ви гадаєте, що я така вже весела і багато сміюся?
— Ні, я цього не думаю, — заперечив Ігор. — Ви не смієтеся тому, що вам весело, ви всміхаєтесь людям. Це різниця — сміятися з веселощів і всміхатися від ласкавості. Я вловив, ви, може, й самі не помітили, як ви мимохідь глянули на Устинку, і вона враз змінилася від радості. І ви думаєте більше про інших, ніж про себе. — Він раптом змінив тон і мовив не докірливо, але з якоюсь глибокою гіркотою. — Але чому ви зараз не подумаєте про мене?
— А коли б ви не зустріли мене, усе б спокійно відбулося.
Він аж злякано глянув на неї.
— Але ж я зустрів вас, — йому здалося, що цим все пояснюється. Він тепер не міг собі уявити, що от ще трохи — і вона буде далеко, і він її не бачитиме. — Я розумію, — сказав він, — ви, як і я, все ж таки в полоні всіх умовностей, в полоні сім’ї, якихось там трудолюбців, архієреїв...
Він не згадав чоловіка.
— Ні, ні, — гаряче заперечила Літа, — це зовсім не полон, це моє життя, мої діти, мої трудолюбці, я, розумієте, я за них відповідальна, і взагалі...
Вона зупинилась, вона не сказала: як би склалося далі у них усіх життя без неї? Він далекий від таких обов’язків перед людьми, та до того ж ще не дорослими. Він цього не розуміє, а вона ніколи не виголошувала гучних слів ні перед ким. Ніхто ніколи від неї цього не чув, навіть коли вона за когось клопоталась, і вона сказала навіть з відтінком жарту:
— І не глузуйте з архієреїв, адже вони допомагають мені влаштовувати хлопців у духовне.
— Щоб вони стали попами? — уїдливо спитав Ігор.
— Зовсім ні. — І тут вона сказала те, чим потай завжди пишалась. — Мій чоловік — син селянина, мати його і зараз неписьменна, з семінарії пішов до університету, закінчив Київський університет. — І додала те, про що вже казала йому: — Він абсолютний атеїст і сам глузує з попів. А з моїх трудолюбців можуть вийти ще й які люди! Їм треба тільки попервах вміло допомогти. Та хіба в цьому справа, — схаменулася вона, — давайте не про це, не про мене говорити. Я не хочу, щоб ви зопалу завдали комусь лиха, зробили боляче іншим.
— Хай мені буде незборимо боляче? Хіба я владний над своїми почуттями, над своїм серцем?
— Ви ж знаєте, що я не хочу, щоб вам було зле, — і сказала тихо: — але ж я також не владна.
Вона думала: я ж не владна, що ти в мене викликав лише дружні почуття, і це рятує мене, а втім, навіть коли б ми зустрілись раніше, я б, напевне, за тебе не пішла, ти з іншого роду людей, твоє життя линуло іншим річищем. Та вона зараз особливо відчула, що у неї самої все склалося не так, як жадалося, але вона відмахнулася від цієї думки, як завжди відмахувалася. Переробити вже нічого не можна було, а коли думати про це, та ще шкодувати, пожаліти себе, — можна зопалу наробити дурниць, особливо коли відчуваєш таку непідробну палкість.
Він зрозумів її по-своєму, як жадав.
— Усе було б у вашій владі, хіба ви не розумієте, що вам би я підкорився у всьому. Я не знаю і не хочу знати, хто з нас старший, багато в чому ви, але багато в чому і я. Але вдвох нам вільно і добре. Це буде нечесно, коли ви скажете, що це не так. Я ні з ким у житті не почувався так, як з вами, — усією відкритою душею, і тепер я знаю: тільки так можна одружуватися, жити вдвох у радості і горі. Я хочу, щоб ви були зі мною завжди, інакше не може, не повинно бути. Ну, добре, я не говоритиму про це. Я розумію, вам не так просто все змінити, мені навіть простіше пережити кілька важких годин розмови з Адою, її матір’ю, з тьотею... А ви... вам... та я однаково чекатиму вас... Повернусь на фронт і чекатиму, поки ви будете зі мною, і мене нізащо не вб’ють.
Що він говорив? Що таке він говорив?
— Знаєте що? Я хочу швидше, якнайшвидше повернутися туди, у свій полк. Я вже цілком здоровий, а де я можу спокійно чекати вас, як не там? Я знаю, я буду живий, я нізащо не загину, коли знатиму, що потім ви будете зі мною.
Чому він був такий певний, що і вона хоче того ж, і їй потрібен лише час? Вона дивилась на нього і нічого не могла сказати, тому що раптом подумала, і лише ця думка не давала змоги обірвати його. Адже правда, він повертається на фронт, він не влаштовується десь подалі, він знову буде на передовій; незалежно ні від чого: ні від весілля, ні від неї, ні від Ади, він повернеться на фронт, і смерть знову буде з ним поряд щомиті. Тому вона не могла йому сказати глузливо, категорично, кому завгодно могла б сказати «Припиніть ці дурниці», — і піти, а йому — ні. Ні, нізащо.