— А я вас бачитиму всі три дні? — зовсім по-дитячому спитав він.
— Ну, звичайно, куди я подінусь? Тільки не треба посилати по мене. Я сама прийду до матері Серафими, до церкви. Не треба поговору. Не думайте, я не про себе дбаю, не треба завдавати зайвого болю їм.
— Може, ви й праві. Тільки мені так тяжко бути з ними, удавати, брехати, — признався він.
— Ну трохи, трохи. А зараз заспокойтеся і не йдіть за мною.
— Я пропонував Аді і її матері повезти їх увечері до Скельки — чарівне місце. Ви там були? Може, ви й Ольга Федорівна поїдете з лами?
— Нізащо! Як ви не розумієте, що це було б просто нетактовно з нашого боку.
— А ви прийдете потім до тьоті?
— Обов’язково, — твердо мовила Літа.
Що-що, а до матері Серафими вона прийде обов’язково. Вона підвелася з лавочки, а він так і сидів, зараз підперши голову руками. Вона зробила два кроки, раптом повернулась, нахилилась і поцілувала шрам на скроні, провівши рукою по чорному волоссю, що вже трохи відросло після лазарету.
Він не поворухнувся, тільки заплющив очі.
Вона не йшла, а просто летіла додому. Як це він все так швидко вирішив? Навіть коли б вона полюбила його, хіба так просто і легко порушити життя інших, всіх оточуючих? Хіба можна уявити життя на Різницькій, в Трудолюбії без неї? І чому він такий певний, що вона враз запалилась таким самим бажанням бути з ним?
Вона намагалась настроїти себе проти нього, але ж, що ховати правду, зворушувало і лестило, що він одразу так вирішив для себе — не якийсь там скороминучий флірт, не банальна таємна зрада чоловіка, він навіть не казав якісь звичайні слова про любов, він казав, що хоче, щоб вона була його дружиною і що навіть її дітей він уже любить. Коли він сказав так про дітей, це її розчулило, але не більше, вона запевняла себе, що не більше. Їй навіть замислюватися не треба і розбиратися в собі, щось для себе вирішувати, так це все було неймовірно. Їй тільки хотілося якось не жорстоко, чуло вивести його з цього безглуздого стану, щоб він не накоїв ніяких дурниць.
І в той же час вона вірила, вірила йому, як, може, ще нікому в житті, у це його божевільне почуття, що раптом спалахнуло і, може, від розпачу неможливості міцніло наперекір усьому і всім.
А в неї вже виникло безповоротне, беззаперечне рішення. Як його здійснити і що буде далі, невідомо, але одне — обов’язково: їй треба негайно їхати звідси. Треба одразу, не гаючи й хвилинки, вирішити як. Щоб це було цілком пристойно і не викликало ніяких ані здогадок, ані розмов або несподіваних вчинків Ігоря. Правда, за нього вона не могла вирішувати і ручатися, але те, що залежало від неї, вона зробить. Вона йшла і твердила собі в думках:
— Я поїду, і все буде гаразд. Поїду, і все буде гаразд. Він схаменеться. Мене не буде, і все буде гаразд. Хіба він зробить щось непутяще?
Але згадувала його впертий, наче не при собі, погляд, гіркі зморшки коло куточків губ, і ставало страшно.
— Коли б мене не було, усе було б добре, — і заспокоювала, і картала себе водночас. — Я поїду, і все буде гаразд, — і попри все, вірила усьому, що він їй казав. Що ж може трапитись? Чи вона тікає, як страус, сховавши голову під крило? Чи справді думає, що все без неї владнається?
— Я поїду, і все буде гаразд, — знову вже вкотре повторила вона майже вголос ці слова і зупинилася. Раптом на мить зупинилася.
Вона знову згадала, але з якимось іншим почуттям, його красиві чоловічі руки, міцно стиснуті, його юнацькі губи, то ледь іронічно скривлені, то в такій дитячій усмішці, що враз мінила все тонке, немов виточене, гарне обличчя, темні очі в такому розпачі — і їй хотілося швидше втекти. Від себе... Вона прискорила кроки.
...Як добре, що вона не сказала йому, що її чоловік старший за неї на двадцять п’ять років...
Поряд з садибою диякона у садибі попа вона побачила Володьку, певне, прямував до поповича, такого ж гульвіси, як і сам.
— Володю! — гукнула вона. Володька вмить перестрибнув через тин, як: завжди, зневажаючи всі нормальні шляхи і стежки. —Володечку, ти мені дуже потрібний. А де Сергій?
— Сергій, ги-ги, — пішов з попівськими дочками у березовий гай.
— От і добре, що його нема. Я знаю, ти шалапут, гультяй, але в тебе благородна душа.
Володька аж сторопів, почувши таке, та ще від Літи Миколаївни, якій він вірив, як богові.